Але візьмімо ще таку фразу: «Утопаючий хапається за соломинку». Можна, звісно, й тут скористуватись описовою конструкцією: «Той, що втопає (котрий, який утопає), хапається…», – або й дієприслівником: «Утопаючи, хапається…», – але це трохи змінює зміст фрази, бо тут слово утопаючий виступає в ролі іменника, а не дієприкметника. Чому б у такому випадку не вжити українського іменника від дієслова утопати – утопальник, як це вже робили, творячи від дієслова відпочивати іменник відпочивальник? Далебі, непогано виходить: «Утопальник хапається за соломинку».

Усе це можна сказати й про слово–синонім потопаючий: «Щури перші тікають із корабля, що (котрий, який) потопає», – замість «із потопаючого корабля»; «Дівчина, потопаючи, кілька разів ще виринала на поверхню води», – замість «потопаюча дівчина». Від дієслова потопати можна також утворити іменник потопальник: «Потопальник щиро дякував за порятунок». До речі, є іменник потопельник – відповідник російського утопленник, що бачимо й у нашій класичній літературі: «…закинуте, глухе містечко лежало, як потопельник, у чорному баговинні» (О. Слісаренко); «Худа печаль і довга туга, мов потопельник, попливла» (М. Бажан).

У нашому поточному мовленні слово хвилюючий рідко трапляється в ролі активного дієприкметника, як у цій фразі: «Колись хвилюючі багатьох слова нині втратили свою первинну силу», – де треба правильно висловитись так: «Слова, що (котрі, які) колись хвилювали багатьох…» Це слово виступає раз у раз у значенні прикметника, що, хоч і створено його від дієслова хвилювати, втратив характер дії: «Художник майстерно показав у своїй картині хвилюючий прояв материнської любові»; «Третя частина книжки – це хвилююча розповідь про подвиг»; «Хвилююча краса тут сприймається серцем будівника».

Не тільки з стилістичних міркувань, а й щоб не набридати читачеві або слухачеві й не пантеличити їх цим незграбним словом, яке рябіє на сторінках журналів, газет, а іноді й художніх творів, слід звертатись до природних прикметників: зворушливий («В оповіданні про ясні дні дитинства було щось зворушливе». – Переклад із М. Горького), бентежний («Якийсь теплий, бентежний сум стискав її серце». – В. Козаченко), збудний (збудливий) («Збудний запах гарячого кулешу приємно лоскотав у ніздрях». – Я. Качура), животрепетний («Дуже цікава животрепетна новина». – Словник за редакцією А. Кримського).

Хіба не досить цих зразків, щоб уникати або й зовсім відмовитись від цього штучного невдалого витвору, якого не знайдемо ні в нашій класиці, ані почуємо в народному мовленні, і хіба не краще зазвучали б наведені на початку фрази в такому вигляді: «Художник показав у своїй картині зворушливий прояв материнської любові»; «Третя частина книжки – це бентежна розповідь про подвиг»; «Зворушлива краса тут сприймається серцем будівника»? Безперечно, краще!

Українська мова, будучи біднішою на дієприкметникові форми проти російської, має далеко більше від неї дієприслівників. Наша класична література й живе народне мовлення, пісні, казки, прислів'я, приказки й приповідки рясніють дієприслівниками. Наведемо кілька прикладів: «Чого сидіти отакеньки, руки, склавши, не мавши ні діла, ні розваги?» (Марко Вовчок); «І зваривши обід, і подавши на стіл, Маруся заливалася слізоньками, відгадувавши певно, що востаннє бачить свого Василечка» (Г. Квітка–Основ'яненко); «Не кайся, рано вставши, молодим оженившись» (М. Номис); «Доброго здоров'я пивши!» (з живих уст).

Цікаві випадки бувають у зразках народного мовлення, де дієприслівник інколи пов'язується не з підметом, як у попередніх прикладах, а з додатком: «Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи, коня ведучи, коня ведучи й зброю несучи» («Материалы и исследования» П. Чубинського); «Благословіть же мене, у шлюб уступаючи» (Г. Квітка–Основ'яненко). Дієприслівники йдучи, ведучи, несучи, уступаючи походять від давньослов’янських активних дієприкметників, які зникли в сучасній українській мові, але збереглися в російській, де ці речення звучали б у перекладі так: «Прошу тебя, не заморозь меня, да не так меня, как мужа моего, из похода идущего, коня ведущего, коня ведущего и оружие несущего», «Благословите же меня, в брак вступающего». Такі явища інколи трапляються й у російській мові, якось у байці І. Крилова: «Увидя то, на мысли волку спало», – але рідше, ніж в українській.

У попередньому розділі про дієприкметники ми вже бачили ті випадки, коли замість невластивого українській мові активного дієприкметника стоїть дієприслівник, приміром, у цій фразі: «Жовтіли, спіючи, ниви» – замість: «Жовтіли спіючі ниви», – як написав сучасний поет. Ще частіше користується українська мова дієприслівниками, заміняючи ними віддієслівні іменники з прийменниками по, при, після. По–українському слід казати не «По закінченню роботи треба прибрати своє робоче місце», а – «Закінчивши роботу, треба прибрати…»; не «При читанні вголос треба правильно наголошувати слова», а – «Читаючи вголос, слід правильно…»; не «Після закінчення звіту я перевірю його ще раз», а – «Закінчивши звіт, я перевірю…». Звісно, ці фрази можна побудувати й так: «Після того як закінчиш роботу, треба прибрати»; «Коли читаєш уголос, правильно наголошуй…»; «Коли закінчу звіт, я перевірю…».