Дівчина вовтузилася, хрипіла, а потім наче ожила й заметалася по ліжкові.

– Дєд, черві лазят… Почему у тебя так много червєй? І таких больших… О, да твоя голова оторвалась… І моя тоже… Смотрі, как летают… Хватай, а то улетят… Дєд, хватай…

Чого вона тільки не верзла і в яких страшних муках не корчилася, цяя дівка. Кілько разів забивалася у судомах, з перекошеним лицем і піною в роті. Здавалося, от-от гигнеться.

Яків не знав, що роботи. Бігти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хаті ци й саму хату підпалить… Вигнати? Тоді геть пропаде…

Зрештою незвана гостя замовкла, й на довгі хвилини Якову здалося, що замовкла навіки. Коли ж розплющила очі, здригнулася кілька разів, тоді сказала щось тихо-тихо, він аж нахилився над ліжком, щоб почути:

– Дєд, сделай же что-то… Не уколєш – помру…

– А ти не… То я дохтурку покличу…

– Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.

Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:

– Ломка, Якове Платоновичу… Боюся, що на останній стадії…

– Останній стадії?

– Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться…

– І цяя трощила…

Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.

– «Швидку» я, звісно, викличу… Документи є при ній?

– Документи?

– Ну, паспорт чи щось…

– Ни знаю…

Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:

– Дєд… Сходіть би мнє… Ізвіні… Но двігать нічем не могу… Всьо словно із вати… Нєт, із жєлє…

Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.

Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:

– Не треба «скору»…

Невідомо чого й сказав… Ци… Ци передчував щось?

– Не треба? – здивувалася дохтурка.

– Я того… Їден свій спосіб попробую…

– Ну, як хочете… Але як помре?

– Може, й не помре.

Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.

Спосіб… Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці…

Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.

Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.

Дихала, хоч і ледь чутно.

З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.

– Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.

– Сказано в Писанії… Поможи ближньому…

– Знаю… Знаю… Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили…

– А що в мене красти…

– Приведе таких, як і сама…

Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало…

– Тьотка, ви Екзюпері читалі?

Заскочені, вони обоє – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.

– Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.

– Каторий Антуан, тьотєнька. Де Сент каторий. Французскій граф, между прочім. Льотчик і пісатєль.

– Ну, чули, тату, воно ще й здіваєцця! – Олька в боки взялася, а Яків добре знав небезпеку цього жесту. – Наркоманка, а грамотна.

– Значіт, нє чіталі, – дівчина вимовила начеб не з насмішкою, а печально. – А он, между прочім, пісал, что ми в отвєтє за тєх, кого пріручілі. Вот. А дєд, щітайтє, уже меня приручіл… Слушаюсь єво, как ета собачка… Ня, ня, малєнькая…

– Тьху… Потороч…

Дочка сплюнула і пішла собі. Швидко-швидко, наче од якоїсь навади втікала.

Яків тоді не знав – гніватися чи радіти. На себе гніватися, дочку чи це потороччя приблудне?

А те підійшло (він уже знав, що звати її Альона, Оленка, значить) до плеча кістлявим своїм патичком доторкнулося, кігтиком чогось пошкребло.