Кіт підходить і треться об ногу. До голови Якову проситься якась згадка. Про кота. Про кота-вуркота. Вуркотиська.
«На кота-вуркота, ой, напала дрімота, ти, дитинко, тоже спи, тилько ліжка не кропи…» – так, здається, співала мати. Ні, не йому, того він не пам’ятає, авжеж не пам’ятає. Сестричці Ольці ци Йванові.
«Нема їх, нікого нема, – думає Яків. – Їден я остався. Олька є, али дочка. А чого я остався? Бо так вгодно Богові. А чого вгодно?.. Ет, старий, про що думаєш? Про що думаєш, старий…»
І тут до його голови приходить інша думка – він живе того, що мусить діждатися письма од тої дівчини, дівки окаянної, що забула про нього. Чужої дівки. А могла б написати, коли приїздити не хоч. Могла б. Звісно, він так не мав учинити, як вчинив. Але того не вернеш. Не розкрутиш назад день чи рік, як те колесо.
Колесо тоже назад не побіжить.
Кіт вуркоче, Яків присідає і гладить старого котяру. Десь із села вже з півроку, як приходить, лопає все, що дає: і бульбу, і хліб, ну про ковбаску, як принесе з куперації, то й казати не треба. А то й лушпиння з бульби взявся гризти. А може, зуби точив? Та де в такого старого зуби? Ци, може, в котів є до старости? Бач, стільки на світі прожив, старий шкарбун, а ни знає.
Нагнутися нагнувся, погладити погладив, котисько задоволений, авжеж, а підвестися як? Йо-йо, хіба на руку спертися?
І все ж він підводиться, в боку стріляє, аж в очах темніє, али на диво швидко проходить.
Кіт швендяє за ним до хати. Якщо сьогодні прийде Олька, то й молока принесе. Він давно вже не п’є молока, бо ж одне розстройство од того, швидкий нападає, та то Олька так вимовляє, а він каже по-їхньому, загорєнськи – шмидкий. Нє, не Олька, а Тарас по-новітньому каже.
І село для нього не Загоряни, а Загорєни. Тарасові діти з його вимови сміються. Ну й нехай, він по-їхньому казати ни буде.
Яків заходить до хати. А де ж кіт? Озирається. Кіт спинився за порогом. Дивиться. Хвостом ворушить. Вагається. Чого б то? Не хоче йти? Та ж не боїться.
– Йди, бо не впущу, – каже Яків.
3
Поштарка Ніна ступає на подвір’я під вечір. Яків бачить, як вона йде моріжком, чогось оминає стежку. За нею волочиться чужий кіт. Одвертається од вікна, за стіл поспішно зновика сідає. Ніна заходить до хати, каже:
– Доброго дня. Ви живі, діду Якове?
Яків повертає голову, відривається од стола, на якому кришив махорку (дивно, як збереглася до весни), і відказує:
– Доброго здоровля. Чом би мені не жити? Ци ти хотіла, щоб я вмер, не получивши письма? Давай…
– Але я… Діду Якове…
– То ти знов не принесла? То нащо заходила? Щобись…
Яків хоче сказати «переконатися, що я ще живий?», але закашлюється. Кашляє довго й натужно.
– Ви-те, що ж, зновика курити почали? – підозріло питає Ніна.
– Не дам, – каже Яків і заступає стола з нарізаною махоркою.
– Що не дасте?
– Махорку забрати.
– Ну, ви як мале, діду… Геть би мала дитина…
– Мала – не мала, али я кинув курити…
– Тоді нащо махорку кришите?
– Щобись ти спитала… Що, бакун має пропадати?
Ось така у них розмова. Насправді Яків радий, що Ніна зайшла, не обминула хати. Бо ж письма нема. Зновика нима.
«І вже не буде», – раптом думає Яків.
Пальці його рук холодіють. Падає на землю ніж. Добре, хоч ногу минає.
– Що з вами, діду? Сєдьте, сєдьте.
Ніна метушиться. Приносить води. Заглядає у вічі. Чудна жінка. Він може ще і її пережити. Його смерть сидить у тому письмі. На денці, самісінькому денці конверта, маленька і зіщулена, як зернина, що закотилася у щілину і втратила надію колись прорости. Бо письма (листа, напевне б сказало те кляте дівчисько) не буде. Його не пишуть. А як пише, то не відправить. А може, якась дурна баба на пошті викинула в кошик. Атож, пощитала – нащо дідові письмо.
– Вам ліпше? То я вже піду?
– Мені й не було погано, – каже Яків. – Ти того… Забери махорку.
– Нащо? В мене Тимко не курить.
– Комусь віддаси. Ти ж до всіх хат заходиш.
– Тепер не до всіх, – Ніна зітхає. – Тепер газет мало підписують.
Ніна йде і вже в дверях озирається. Стоїть, чогось чекає. Зітхає.
– Ольку вашу бачила. З півгодини тому.
– То тебе Олька просила зайти? – здогадується Яків.
І полотніє. Але гнів з голови витісняє якась тепла хвиля. Котиться й котиться під черепом, от уже й зашуміла, щось зашелестіло, Господи, що ж то таке, ще справді беркицьнеться чого доброго… Як той сніп упаде, тилько ціпа до нього не буде.
