Вони принесли непритомного скитальця до себе й почали його лікувати. Галбаторікс проспав чотири доби, а прокинувшись, уже не почувався хворим. Пізніше він з’явився перед радою, що зібралася його судити, і всупереч звичаю попрохав у неї нового дракона. Так нерозсудливо міг учинити тільки божевільний, і рада побачила, хто перед нею. Позбувшись надії, вдивляючись у криве дзеркало свого безумства, Галбаторікс вирішив, що саме вершники винні в смерті його дракона. Він думав над цим удень і вночі й нарешті вигадав план помсти.

Голос Брома знизився до гіпнотичного шепоту:

— Галбаторікс знайшов вершника, що поставився до нього з розумінням, і тут пустила коріння його підступність. Завдяки наполегливим умовлянням і секретам, яких він навчився в Смерка, хлопець намовив його виступити проти громади. Разом вони підступно заманили в пастку й убили одного зі старших вершників. А потім Галбаторікс несподівано відступився від свого спільника — і на того теж чекала смерть. Вершники побачили, як із рук божевільного стікала кров. З його вуст злетів пронизливий крик, і він зник у темряві. Незважаючи на своє безумство, він був дуже обережний, тому щоразу уникав переслідування.

Роками Галбаторікс переховувався в пустелях, наче зацькована мисливцями тварина, і завжди остерігався ворогів. Про його звірства ніхто не забув, але з часом пошуки припинились. Згодом, як на зло, він перестрів юного вершника на ймення Морзан — міцного тілом, та слабкого на розум. Галбаторікс умовив Морзана не замикати ворота фортеці Іліреї, що тепер називається Урубейн. Саме через них Галбаторікс потрапив до цитаделі й викрав собі маленького дракона, який щойно вилупився з яйця.

Прихопивши із собою нового учня, він заховався в такому місці, куди навіть вершники не наважувалися потикатись. Там Морзан навчався темній силі та оволодів секретами й таємницями забороненої магії, яких ніхто не знав. Коли ж навчання завершилось, а чорний дракон Галбаторікса на ймення Шруйкан обернувся на справжнього велетня, Галбаторікс вийшов у великий світ, і поруч з ним був Морзан. Разом вони винищували всіх вершників, які траплялися їм на шляху. З кожним убивством їхня сила зростала. Ще дванадцять вершників приєдналися до Галбаторікса через жагу помсти й любов до влади. Ці дванадцятеро, разом із Морзаном, стали Тринадцятьма клятвопорушниками. Решта громади не була готова до цього й загинула під час їхнього жорстокого нападу. Ельфи також хотіли дати відсіч Галбаторіксу, але їх було нереможено, тож вони втекли до потаємних схованок, звідки вже ніколи не виходили.

Тільки Врейль, ватажок вершників, протистояв Галбаторіксу та клятвопорушникам. Старий і мудрий, він боровся, аби врятувати те, що міг, а найголовніше — аби не дозволити ворогові заволодіти рештою драконів. В останній битві під брамою міста Дору Ареба Врейль майже переміг Галбаторікса, але почав вагатися перед вирішальним ударом. Галбаторікс скористався з нього й уразив його в бік. Важкопоранений Врейль сховався в горах Утгард, де намагався відновити сили. Але цього не сталося, бо Галбаторікс знайшов його. Під час бою той завдав Врейлю удар нижче пояса. Завдяки цьому підступному удару він і здобув перевагу. Звісно, він переміг Врейля, зітнувши нещасному голову з плечей.

І коли сила пронеслася по його жилах, Галбаторікс оголосив себе королем усієї Алагезії.

З того часу він панує над нами.

Закінчивши свою оповідь, Бром пішов разом з юрбою трубадурів. Ерагон бачив, як на його щоці зблиснула сльоза. Люди поволі розходились, тихо перемовляючись, а Герроу звернувся до хлопців:

— Уважайте, що вам дуже пощастило. За все своє життя я чув цю історію тільки двічі. Якби імперія дізналася, що Бром її розповідає, він не дожив би й до наступного ранку.

Увечері, повернувшися з Карвахола, Ерагон залишився у своїй кімнаті на самоті, й вирішив перевірити камінь так, як це робив Мерлок. Він поклав його на ліжко, а поруч із ним три інструменти. Почав з дерев’яного молоточка. Парубок легенько постукав ним по каменю. Той відгукнувся ледь чутним бринінням. Задоволений, юнак узяв наступний інструмент — важку шкіряну кувалду. Раз — і кімнату сповнив протяжний дзвін. Нарешті, він простукав камінь маленьким металевим долотом. Метал ані надколов, ані подряпав знахідку, видобувши з неї надзвичайно тонкий звук. Коли стихла остання нота, юнакові здалося, ніби він почув якийсь писк.

«Мерлок казав, що всередині він порожній, — подумав Ерагон, — то, може, там, усередині, у ньому є щось цінне? Як же його відкрити? Той, хто його огранив, знав, що робить. А той, хто підкинув на Хребет, певно, не сподіваючись отримати назад, таки й справді назавжди його втратив. Я не вірю, що чаклун, який уміє рухати каміння, не зміг би його знайти. Невже його призначено саме для мене?» Хлопець не знав відповіді на це питання. Змирившись із загадкою, він зібрав інструменти й поклав камінь назад на полицю.

Посеред ночі Ерагона щось розбудило. Він уважно прислухався. Довкола було тихо. Стривожений, він засунув руку під матрац і намацав ножа. Потім трохи почекав і поволі знов поринув у сон.

Раптом тишу розірвав тонкий писк, знову повернувши юнака до реальності. Він скочив з ліжка й вихопив ніж. Намацавши кресало, похапцем запалив свічку. Двері його кімнати було зачинено. І хоча це мало скидалося на писк миші чи пацюка, юнак усе одно зазирнув під ліжко. Порожньо. Він присів на край матраца й протер очі, аби остаточно прокинутись. Несподівано писк повторився, й Ерагон скочив на ноги.