— Бо на світі так багато дурнів, що всіх не обійдеш. Легше поступитися, а коли буде нагода, надурити їх, — старий розкрив долоню, на якій зблиснула купка монет.

— Ви розпороли йому гаманець! — не повіривши власним очам, вигукнув Ерагон.

Бром підморгнув йому і сховав гроші в кишеню:

— І там була чималенька сума. Наступного разу нехай знає, як тримати всі гроші в одному місці.

Якраз цієї миті з другого берега річки долинув страдницький рев.

— Мабуть, наш приятель оце тільки тепер помітив втрату, — прокоментував старий. — Коли побачиш вартових, скажеш мені.

Ловким рухом він схопив за плече хлопчака, що якраз пробігав поруч, і спитав:

— Ти часом не знаєш, де можна купити коней?

Хлопчак повагом глянув на прибульців і показав пальцем на велику клуню неподалік.

— Дякую, — сказав Бром, кинувши тому дрібну монетку.

Величезні двері будівлі були прочинені, а всередині тяглися два довгі ряди стійл. Протилежна стіна була рясно завішана сідлами, упряжжю та іншим причандаллям. У дальньому кутку біля білого жеребця порався чоловік із м’язистими руками. Помахом він попрохав мандрівників підійти ближче.

— Чудова тварина, — похвалив Бром коня, коли вони наблизились.

— Ще б пак. Його звати Сніговій. А мене — Хаберт, — простягнув зашкарублу долоню чоловік, міцно потиснувши руки прибульцям. Потім він ввічливо замовк, чекаючи, поки й ті назвуть свої імена. А коли зрозумів, що вони й не збираються цього робити, спитав:

— То чим можу вам допомогти?

— Нам потрібна пара коней, а також збруя для них, — сказав Бром. — І щоб ті коні були прудкі та витривалі, бо нам ще довго-довго подорожувати.

— У мене не так вже й багато гарних коней, — озвався Хаберт. — А ті, що є, коштують недешево.

Білий жеребець тривожно затупцяв на місці, тож чолов’яга заспокійливо поплескав його по шиї.

— Гроші не мають значення, — сказав Бром. — Ми візьмемо найкращих.

Хаберт кивнув і мовчки прив’язав жеребця. Пройшовшись уздовж стіни, він познімав сідла та упряж. Потім, заглибившись у стайню, вибрав двох коней. Один був гнідий, а другий — чалий. Гнідий нервово смикав вуздечку.

— Цей трохи норовистий, але під твердою рукою він поводиться спокійно, — запевнив Хаберт, передаючи Бромові вуздечку гнідого.

Старий дозволив коню понюхати свою руку, а той дав себе погладити.

— Цього ми беремо, — нарешті сказав Бром, а потім підійшов до чалого. — А ось щодо цього, то я не впевнений.

— Чому ж? У нього прекрасна хода! — заперечив чолов’яга.

— Гм… А скільки ви хочете за отого білого?

Хаберт із ніжністю глянув на скакуна.

— Я не хотів би його продавати, — зізнався він. — Сніговій — це найкращий із коней, яких я виростив. Я сподівався мати від нього неабияку користь для моєї справи.

— Ну а якби ви все-таки наважились, то скільки б він міг коштувати? — спитав Бром.

Ерагон хотів був покласти руку гнідому на спину, так, як це зробив Бром, але кінь позадкував. Юнак подумки заспокоїв коня й відчув, як той застиг від подиву. Контакт не був таким чітким, як тоді, коли він спілкувався із Сапфірою, але юнакові таки пощастило переконати тварину, що він її друг. Кінь ураз заспокоївся, поглядаючи на Ерагона розумними карими очима.

Тим часом Хаберт підраховував на пальцях вартість білого скакуна.

— Дві сотні й ані кроною менше, — з посмішкою сказав він, твердо переконаний, що прибульці ніколи не зможуть заплатити таку величезну суму. Але Бром, не зронивши й слова, відрахував двісті крон.

— Цього досить? — нарешті спитав він.

Запала довга мовчанка. Хаберт тільки зиркав то на коня, то на гроші. За якийсь час він глибоко зітхнув:

— Гаразд, беріть собі коня, хоч ви й краєте мені серце.

— Я буду дбати про нього так, наче він нащадок славетного скакуна Гілдінтора, — пообіцяв Бром.

— Ваші слова втішають мене, — вклонився Хаберт. Він сам допоміг осідлати коней. А коли ті були вже готові, сказав: — Ну що ж, прощавайте. Сподіваюсь, Сніговій убереже вас від усіх небезпек.

— Дякую, а ви не хвилюйтесь за коня, я дбатиму про нього, — відповів Бром, рушаючи. За якийсь час він передав Ерагонові вуздечку Сніговія й наказав зачекати на околиці Терінсфорда.

— Але чому? — спитав був Ерагон, та Бром уже зник. Залишившись із двома кіньми, роздратований Ерагон проминув Терінсфорд і зупинився на узбіччі. Далі на південь було видно туманний Утгард, що височів кам’яною стіною біля виходу з долини. Його верхівка пронизувала хмари й зникала з очей, здіймаючись над гірськими пасмами, що оточували його з усіх боків. Від одного зловісного вигляду Утгарда Ерагонові ставало моторошно.