— Тут не вийде, — озирнувся Джоуд. — Але ми підемо деінде.

— Добре, — кивнув старий, і господар щез за дверима.

«Сподіваюсь, мені нарешті пощастить бодай щось дізнатися про Бромове минуле», — подумав Ерагон.

Джуод повернувся з рапірою на поясі. Гаптована золотом куртка вільно теліпалася в нього на плечах, а на голові він мав капелюха з пір’ям. Бром критично глянув на цю пишноту, але Джоуд лише знизав плечима.

Він потягнув їх Терймом до цитаделі. Ідучи слідом, Ерагон вів коней.

— Рістхарт, правитель Тейрма, видав наказ, згідно з яким усі прибульці мають зголошуватися зі своїми справами до нього, — пояснив по дорозі Джоуд. — І хоча більшість людей на це не зважає, нам усе одно треба орендувати кімнати у фортеці. Це безглуздя, але ми підкоряємось, аби володар був спокійний. Там не підслуховують, стіни замку товсті.

Вони увійшли до центральної вежі крізь головну браму.

— Можете прив’язати коней, — мовив Джоуд, показавши на залізне кільце в стіні, — їх ніхто не чіпатиме.

Коли Сніговія з Кадоком було надійно прив’язано, він відчинив найближчі двері й провів своїх гостей усередину.

Прибульці опинилися в довгому порожньому коридорі, освітленому смолоскипами, що висіли на стінах. Ерагон дивувався з того, як там було холодно й вогко. Він торкнувся стіни, і пальці натрапили на липкий огидний слиз.

Схопивши смолоскип, Джоуд повів гостей коридором. Нарешті, всі спинилися перед важкими дерев’яними дверима, за якими була кімната з величезною ведмежою шкурою на підлозі, обставлена кількома стільцями. Довкола височіли книжкові шафи з фоліантами в шкіряних оправах.

Джоуд підклав у камін дрова, тицьнувши під них смолоскипом. За мить запалало полум’я.

— Старий, ти маєш багато чого пояснити, — нарешті озвався він.

Від широкої усмішки на Бромовому обличчі забігали зморшки.

— Кого це ти називаєш старим? Коли я бачив тебе останнього разу, ти не мав жодної сивої волосини! А що з тобою тепер?

— А от ти виглядаєш так само, як і двадцять років назад, — мовив Джоуд. — Тебе, буркуна, вищі сили бережуть задля того, аби ти вчив нові покоління! Та годі! Давай уже розповідай! Ти завжди це вмів!

Ерагон нашорошив вуха, чекаючи на Бромову історію.

Той усівся на стілець і дістав свою люльку. Повільно видихнувши хмарку диму, він нарешті почав:

— Пригадуєш, що ми робили в Джиліді?

— Ще б пак! — відгукнувся Джоуд. — Такі речі важко забути.

— І це ще м’яко сказано, — сухо мовив Бром. — Коли нас… розлучили, я не міг тебе знайти. У розпалі тієї метушні я випадково вскочив до якоїсь кімнати. Нічого цікавого там не було — самі ящики й короби, — але я таки вирішив їх перевірити. І не пошкодував, бо там виявилось саме те, що ми з тобою шукали.

Джоуд вражено застиг.

— Коли я взяв його до рук, то, звісно, уже не міг чекати на тебе, — вів далі Бром. — Будь-якої миті мене могли викрити, і все було б утрачено. Я вбрався в чужий одяг і вислизнув із міста, подавшись… до наших друзів. Вони сховали ту річ у підземеллі, і я мусив пообіцяти, що подбаю про того, хто невдовзі стане її власником. Але до того часу я мав зникнути. Ніхто не знав, чи я живий. Навіть ти, хоч я й сумував, що несамохіть завдаю тобі болю. Тож я подався на північ, сховавшись у Карвахолі.

Розчарований Ерагон аж зубами заскреготав, розуміючи, що Бром навмисне щось недоговорює.

— Тож наші… друзі весь час знали, що ти живий? — спохмурнів Джоуд.

— Так, — зітхнув старий.

— Що ж, сподіваюся, це справді було потрібно, — гірко озвався Джоуд. — Карвахол розташований на північ від Хребта?

Бром понуро кивнув, і Джоуд, помовчавши, уперше глянув на Ерагона.

— То виходить, що тепер ти з цим малим виконуєш свій обов’язок? — нарешті сказав він.

— Не все так просто, — озвався Бром. — Згодом ту річ було викрадено. Принаймні я так гадаю, оскільки не мав звісток від наших друзів, тож, мабуть, їхні посланці потрапили в засідку по дорозі. Тому я й вирішив спробувати сам про все дізнатися. Сталося так, що хлопець подорожує в тому ж напрямку. Тож ми просто їдемо собі разом.

— Але якщо вони не відряджали до тебе посланців… — засумнівався був Джоуд. — Звідки ти знаєш, що воно…

— Дядька цього малого жорстоко вбили разаки, — різко урвав його Бром. — Вони спалили його будинок і ледь не зловили його самого. За це слід помститися, але ті нелюди безслідно зникли. Ти допоможеш нам їх знайти.

— Ах ось у чому справа, — зрозумів Джоуд. — Але чому ви тут? Хіба ж я знаю, де переховуються разаки? Навіть той, хто знає, не скаже вам цього.

Звівшись, Бром сягнув рукою до кишені плаща й витяг звідти флягу разаків.