На цвинтарі, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне місто мерців, — подумала Віра. — А й справді ж — місто, тільки підземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царські села», свої маґістралі та провулки. Тільки немає метушні та марних пристрастей…».

Ось і витончене обличчя Ярослави дивиться з обеліска. Трохи далі з металевої пластинки посміхається «смаглява Барбі» — Аліна. Тільки на плиту Заріни ще не встиглиприладнати фото.

Віра обережно розклала на могилах жовті троянди — кожній жінці по дві. Постояла в мовчазній скорботі. А коли підняла очі, побачила, що алеєю в напрямку могил ідуть дві жінки — Ліліана Олегівна з подругою, яку Віра колись уже бачила з нею в місті. «Цього ще бракувало! — з досадою подумала Віра. — Ну чого їх принесло сюди саме зараз?»

Здається, така ж думка відбилася на обличчі Ліліани, яке майже наполовину було заховане під великими чорними скельцями окулярів і широкими крисами модного білого капелюха. «Як з журналу «Бурда», — подумала Віра. — Навіть на цвинтар обидві одяглися, як у нічний клуб! Снобки! А ось ця, я просто упевнена, наша майбутня співробітниця. Ліліана ж усіх своїх до себе підбирає. А тут — одразу три вакансії…»

— О, Віро, ви також тут! — радо вигукнула Ліліана Олегівна. — А ми з подругою не всиділи сьогодні у перукаря — так потягло сюди, до дівчат. Так потягло!

І Лілі почала розкидати по могилах білі лілеї, які їй подавала подруга, тримаючи в руці величезний оберемок цих квітів. Віра з цікавістю позирала на неї: густа хвиля волосся спадала на чоло, вузьке обличчя з аристократичними вилицями, яскраво пурпурові губи, що виглядали трохи неприродно на білому блідому обличчі, за скельцями чорних окулярів, здавалося, причаїлася порожнеча… Жінка була струнка, гнучка, як змійка, щільно затягнута у блакитну стрейчову сукню. Капелюшок на ній теж був ніжно блакитного кольору. «Просто знахідка для якогось Версаче, — думала Віра. — Ані стегон, ані грудей… Але — вродлива жінка».

Всі троє мовчали. Згодом Віра попрощалася й попрямувала до виходу. Їй услід дивилися дві пари чорних скелець.

— Як вона мені вже набридла, с-с-сука… — прошепотіла супутниця Ліліани. — Увесь час прикидається…

— А може, й не прикидається, — сказала Ліліана. — Облиш! Тепер ми майже на фінішній прямій. Головне, хто буде першим. Гадаю — ми!.. *

Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.

«Щось забагато смертей на моєму шляху! — думала Віра, виходячи з цвинтаря. — Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навіть зі звичайнісінькою операцією з видалення апендикса, а не те що зі смертю. Невже на мене постійно котитимуться ці чорні хвилі? Як я можу це зупинити?

Мені нічого не допомагає…» Раніше вона мріяла знай ти порятунок у родині, яку вона створить, вибудує по порцеляновій цеглинці — охайний, дорогоцінний прихисток для душі. Але цегла кришилась у її невмілих руках і лишала по собі купу битого щебеню. Пам’ятаючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосунків», і її — нижчий від середнього — роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним і холодним океаном її безбарвного життя.

Але саме сьогодні вона була настроєна доволі рішуче. На вечірці, влаштованій у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зі звичайною поблажливістю — з огидою та здивуванням: як вона могла терпіти цього тупого, масного й розбещеного типа?

Треба було щось негайно змінювати! Попередня розмова з професором дала надію на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генія», свого сусіда. Вона не пам’ятала, як і чому опинилася в його вбогій кімнатці. Пекучий сором і досі охоплював її при згадці, як крадькома, аби нікого не розбудити, вислизала з квартири Місіс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у ліжку.

Віра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спіймала зеленого жигуля й назвала адресу клініки.

— Ого! Це ж інший кінець міста! Тридцятка — не менше! — сказав їй нахабний молодик. — Грошей вистачить? — додав він, оглядаючи більш ніж скромний Вірин «прикид» — потерті джинси та чорну футболку.

Віра мовчки відчинила задні дверцята, всілася на сидіння й дістала з рюкзачка свого мобільника.

— О’кей! — весело кивнув нахаба й миттю зірвався з місця.

Віра набрала номер Альбика — їй не терпілося зі шкребти перший обтяжливий шар полуди зі свого життя.

— Привіт! — радісно відізвався автовідповідач. — Мене зараз немає вдома! Залиште інформацію після сиґналу!

Віра ледь дочекалася останнього гудка:

— От і добре, що тебе немає вдома! — вигукнула вона. — Отже, з сьогоднішнього дня я для тебе припиняю існування!

— Зачекай! — схопив слухавку Альбик. — Ти що, з глузду з’їхала, кицю?

— Якраз навпаки! — спокійно відказала Віра. — Я не жартую. Я більше не хочу тебе бачити. Ніколи.

— Ну хочеш, завтра ж підемо до загсу? У мене є знайомство — за мить розпишуть!

Віра засміялася.

— Облиш. Це ти з’їхав з глузду! — і вона з полегшенням натисла на кнопку. Її мобілка ще довго пищала в торбинці. Аж доки вона не прочинила вікно й не викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помітила, як пластиковий пискун зник під колесами вантажівки, що їхала позаду.