Вход/Регистрация
Теплі історії про дива, коханих і рідних
вернуться

Гербіш Надійка

Шрифт:

Тим часом, під впливом оковитої, півкулі Покіна раптово активізувалися. Меценат підходив до кожного несплячого учасника делегації, роздаючи всілякі вказівки: піди туди, принеси те, зроби інше. Вказуючи напрямок завдання, його рука простягалася вперед, а кінчик палиці з червоного дерева служив стрілкою компаса. Можливо, добродієві згадався якийсь фільм про американську, італійську чи бразильську мафію. Може, останній келих навіяв роздуми про життя Наполеона, Леніна, Муссоліні, — сказати важко. Втім накази лунали настирливіше, палиця розтинала простір інтенсивніше, а образ командора вимальовувався все чіткіше. На диво, жоден з наших не відмовився виконувати протиправні накази. Моєму обуренню не було меж. Невже через те, що хтось заплатив, людина має втрачати власну гідність? Доки накопичувався праведний гнів, меценат уже будив сплячих. Якимось дивом Надія Григорівна, керівник нашої групи, втихомирила доброчинця, після чого той сів осторонь, десь на годину поринувши у глибокі роздуми. Тепер він нагадував індіанського вождя. Бракувало хіба що пір’я в голові. Проте задумлива постать переймалася чимось іншим, аніж поводирі-тубільці.

За цей час втомлена делегація встигла забути про тимчасову витівку самоспеченого штурмана, й тепер дрімали майже всі. Окрім мене, не спав Сашко Марущак, ще один-двоє неборак і спонсор, що втупив погляд у підлогу.

Враз Покін підвівся. Дивна муза відвідала доброчинця, здалося нам. Чоловік повільно рушив. То була поважна хода. Так ступали хіба що рабовласники в колоніальні часи. Смугастий темний костюм, світла сорочка, контрастна краватка, нейтральний шарф, коричневі шкіряні туфлі й дерев’яна тростина вишневого кольору підкреслювали велич нічного обходу. Несподівано Покін завернув ліворуч — саме в той ряд, у якому самотньо відпочивала мешканка тропіків. Що задумав цього разу? — по нашій шкірі пробігся морозець. Дійшовши до середини, Покін зупинився точнісінько навпроти чорнявої жінки, яка тієї миті, ймовірно, бачила солодкі сни. Якусь хвилину непорушно п’ялився на обличчя, що відрізнялося кольором. Раптом різкий звук, відлуння якого розбудило весь термінал, змусив здригнутися кожного. То був звук удару палиці. Жінка заверещала. На щастя, Покін щосили вперіщив не по голові нещасної, а біля самісінького її вуха, влучивши в крісло.

— А-ба-ба-ба… — забельботіла з переляку жінка.

— Шо «а-ба-ба»? Шо «а-ба-ба»? — перекривив Покін, уявляючи себе, мабуть, колоністом.

— А-ба-ба, — не зупинялася шокована африканка.

— Я спрашиваю: шо за «а-ба-ба»? Ти нормальним язиком гаваріть умєєш? А-ба-ба!

Від раптового повороту подій ми завмерли. Почулося скрипіння кросівок, що наближалися. Покін обурено озирнувся, щоб спланувати, як провчить порушника розваги. Та враз його гордовита постава змінила свою форму. Новоспечений колоніст якось поспішно опустив палицю, скоцюрбився і швиденько пошкандибав у протилежний бік від атлетичної постаті, що мчала до місця події. Чорнявий одним тільки поглядом міг знищити нежданого гостя, який зазіхнув на його дружину, аби тільки зловмисник наважився подивитися в очі. Завдяки немалій чорнявій п’ятірні на стінці «Ла Ґардії» мала от-от з’явитися свіжа яєшня. На втіху для спонсора, як і для всієї групи, чоловіка найбільше цікавило, чи все гаразд із дружиною. Він палко пригорнув її до себе, коли вона, здригаючись, ледь складала докупи рідні слова. Нам чомусь здалося, що все-таки то було «абаба», хоча важко уявити інший вислів, аби хто з нас опинився на місці постраждалої.

Покін принишк і впродовж наступної години був тихше води, нижче трави. Однак щедрість стюардес на безкоштовні напої в літаку й сервіс офіціанток у кафе-барі досі впливали на поведінку гостя. Нові думки настирливо лізли в голову мецената. Хіба годиться скласти ручки? Пуститися навтьоки, як мокра курка? Не довести своєї правоти? Бажання відвести душу не давало благодійнику спокою. Усвідомивши, що встиг потурбувати кожного представника делегації, крім одного, Покін попрямував до мене. Отакої! Після випадку з чорнявою які завгодно думки виникали в моїй свідомості, адже спрогнозувати дії покровителя було неможливо. Я вже уявляв, як ухиляюся від удару палицею, ставлю блок від замаху кулаком або напружую прес від непередбачених обставин. Відновивши поважну ходу, спонсор повільно просувався, диктаторським поглядом оцінюючи підлеглого.

— Гдє он?

— Хто?

— Мой син.

— Мабуть, гуляє, — спокійно відповів я.

— Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина! — палиця гуркнула об підлогу. — Нє отходя от каси.

— Навряд.

— Нє понял? — на обличчі Покіна застигло щире здивування, адже відмова пролунала вперше.

— Цього не буде.

— Пачєму?

— Не маю бажання.

— Павтаряю: ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина. Нємєдлєнно! — ціпок гупнув об змелю вдруге.

У відповідь я знехотя позіхнув.

Передчуваючи, що примусити підлітка коритися було неможливо, Покін не міг допустити, щоб наказ не виконали. Після калюжі, в яку сів, зазіхаючи на африканську гостю, непослух означав би цілковитий крах авторитету. Тому питання було принципове:

— Я даю тєбє сто долларов сишиа. Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина!

На один долар в Україні можна непогано пожити, розумів я. Щоб назбирати десять зелених, довелося залучити багатьох. Сто доларів? Надто схоже на чергову вигадку. «Развод», як казали хлопці в дворі. Я зиркнув на Надію Григорівну, яка про всяк випадок стежила за поведінкою Покіна. Вчителька, ледь усміхаючись, кивнула.

— Згода, — невимушено подав руку я, ніби пропозиція була звичною.

Кілька пар очей зацікавлено стежили за діями мецената, якому нічого не залишалося, як гордовито дістати з піджака портмоне. Спочатку чоловік таємниче перелічив усі купюри. Після цього демонстративно вручив стодоларову банкноту. Поки спонсор не передумав, я не забарився взяти попередньо оголошений аванс. Не вірячи своїм очам, негайно зник у пошуках Покіна молодшого, який, імовірно, разом із іншими хлопцями вештався терміналом, вивчаючи чужоземну обстановку.

На нашому поверсі його слідів не було, тож логіка підказала спуститися ліфтом донизу. Не встиг натиснути на кнопку, як двері відчинилися, і переді мною постав ніхто інший, як син Покіна, котрий ні про що не здогадувався. «Твій батько просив, щоб я тебе знайшов», — по-діловому повідомив я, оперативно виконавши завдання тимчасового шефа. Ось так із десяти доларів у мене з’явилося сто.

Анна Яременко

Бабуся-зігрівальниця

Коли на вулиці мокро й сиро, то аж очам холодно. Хочеться їх кудись сховати, розташувати в місці з виглядом на теплий лимонно-корицевий чай, плетену ковдру й свічкові вогники. Але якщо ти вдома тільки думками, а тіло ще їде по місту в маршрутці, яка аж труситься від холоду, єдине, що лишається зробити, — це зажмуритися, щоби хоч очам було тепло.

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • ...

Ебукер (ebooker) – онлайн-библиотека на русском языке. Книги доступны онлайн, без утомительной регистрации. Огромный выбор и удобный дизайн, позволяющий читать без проблем. Добавляйте сайт в закладки! Все произведения загружаются пользователями: если считаете, что ваши авторские права нарушены – используйте форму обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка

Контакты

  • chitat.ebooker@gmail.com

Подпишитесь на рассылку: