Вівторок. Дзвінка завжди любила трохи перепочити після ритмічно-активного початку тижня. Ніяких підборів, офіційних костюмів і макіяжу. Сьогодні вона надягнула зручні джинси й улюблений теплий светр кольору небесної блакиті, а на шию замотала грубий плетений шарф. Волосся зав’язала в ґульку. На парах, забуваючи про присутність викладача, переглядала одну за одною чорно-білі листівки та шкодувала, що не попросила Андрія підписати їх. Розпочалася перерва, Дзвінка з колежанкою попрямували випити кави. Відчинивши двері студентської їдальні, дівчина ледь не випустила з рук книжки, бо за столиком у кутку сидів та обідав з якоюсь дівчиною. Андрій. В одну мить вони зустрілися поглядами, і Дзвінка, не вагаючись, підійшла до хлопця. Обоє не могли приховати здивування.

— Смачного! Що ти тут робиш?

— Дякую. Обідаю. У вас тут прекрасно готують! Ти ж казала, що вчишся в іншому корпусі.

— Більшість пар відбуваються тут, а решта — в другому корпусі. Яка приємна несподіванка знову зустрітися! А я вже думала тобі писати.

— Справді?

— Так. Коли ти повертаєшся додому?

— Мій потяг вирушає сьогодні о двадцять першій годині.

— То, може, побачимося ще о шістнадцятій?

— Ти сьогодні будеш вільна?!

— Так, до шостої вечора.

— Чудово! Я чекатиму тебе там, де вчора. Допоможеш вибрати мені сувеніри та шоколад?

— Звісно!

— Тоді до зустрічі!

— Бувай!

Андрій зустрів дівчину букетом весняних квітів кольору її очей та усмішкою. Потім вони знову довго блукали вуличками, купували львівський шоколад друзям та ляльку-мотанку його маленькій племінниці, сміялися, пили каву, ділилися мріями. Прощалися недовго, бо обоє відчували, що скоро зустрінуться втретє. Дзвінка не питала, коли він приїде наступного разу, адже була впевнена: одного дня знову задзвонить телефон, і вже знайомий чоловічий голос жваво звучатиме теплими словами, котрі вона десь чула:

— Пані Дзвінко, а ви вірите у дива?

— Так, вірю.

— Тоді до завтра.

Вона завжди вибирала не тих чоловіків. От і знову: зламані крила, сіль на щоках і пустка в серці. Зібрала докупи друзки вщент розбитих надій, укинула до сумки дві улюблені книжки, записника й носові хустинки та поїхала до бабусі. Ніщо так не лікує душевні рани, як її смачний і наваристий квасолевий суп, духмяно-золотавий м’ятний чай і балачки про все на світі.

Коли роз’ятрене серце трішки заспокоїлося, а сірі сни змінилися на кольорові, їй стало значно легше дихати. Так дивно, але вона досі не помічала, як багато снігу насипало за вікном, повітря пахло святом і солодкою кутею! Наближалося Різдво.

— Доню, а ти знаєш, яку цікавинку я тобі зараз розповім? — усміхаючись, промовила бабуся, замішуючи тісто на пироги.

— Яку? — питально підвела вона очі з-під паруючої миски з гречаною кашею і завмерла в очікуванні чогось незвичайного.

— Кажуть, що у Різдвяну ніч трапляються справжнісінькі дива й збуваються найпотаємніші бажання, — загадково розпочала свою розповідь бабуся.

— Лишень не кажи, що ті бажання виконує рум’янощокий Дід Мороз верхи на круторогому олені! — спробувала пожартувати дівчина.

— Переста-а-ань! — жартівливо насварила її бабуся. — Ми з тобою дорослі дівчатка й обидві добре знаємо, що Дід Мороз не їздить на оленях, а ходить пішки, з торбою подарунків за плечима. На оленях — то Санта-Клаус. Але я не про те. Тож хочеш — вір, а хочеш — ні, але рівно опівночі, на Різдво, коли зірки світять по-особливому яскраво, а сніжинки грайливо витанцьовують у повітрі, для людей відкривається небо. І лише той, хто по-справжньому вірить у дива, вийде опівночі на вулицю, закине голову догори й тричі голосно прокричить небу своє бажання, лише той, хто справді насмілиться так зробити, отримає те, про що так сильно мріє. Його бажання здійсниться! А найголовніше — небеса йому всміхнуться!

Дівчина сиділа й слухала, жадібно ковтаючи кожне слово бабусі, аж коли опам’яталася:

— Ба, і ти справді у це віриш? — скептично перепитала, приховуючи свій інтерес.

— Звісно, що так! — бадьоро відізвалася бабуся, чаклуючи над вишневою начинкою для пирогів. — Ось тільки бажань у мене особливих нема: діти, внуки здорові, та й мені гріх Бога гнівити — в суботу ввечері по телевізору показують мою улюблену передачу, а поштар вчасно приносить листи. Чого мені ще треба? Інша справа — ти.

— Я? — стиха озвалася вона. — Тобто ти хочеш, аби я посеред глупої ночі пішла надвір надривно гукати щось у темне небо?

— Я не знаю, мені здалося, що ти цього прагнеш, — завважила бабуся, — та й бажань у тебе, мабуть, багато. Ти молода й віриш у дива! Чому б і ні?

— Не знаю… — невпевнено повела плечима вона, колупаючи ложкою вже холодну гречану кашу. — Щось мені не дуже в це все віриться…

Після святкової різдвяної вечері, коли кутя була по-особливому смачна, а родинна розмова — по-особливому тепла, всі потроху почали розходитися спати.