У всякому разі, треба було доповісти про ситуацію, і Паспарту, похнюпившись, подався був до вагона, аж раптом машиніст поїзда, справжній янкі на прізвище Форстер, зауважив:

— Панове, мені здається, є можливість проїхати!

— По мосту? — запитав один із пасажирів.

— Так, по мосту.

— На нашому потязі? — поцікавився полковник.

— На нашому потязі.

Паспарту зупинився й нашорошив вуха.

— Але ж міст може впасти! — застеріг кондуктор.

— Байдуже, — відповів Форстер. — Я гадаю, якщо пустити поїзд на максимальній швидкості, є певні шанси проскочити.

— Хай йому біс! — вихопилося в Паспарту.

Однак декому з пасажирів ця пропозиція сподобалася. Особливо вона припала до душі полковникові Проктору. Цей нерозсудливий чоловік вважав план машиніста цілком здійсненним. Він навіть нагадав, що деякі інженери взагалі пропонували обходитися без мостів, пускаючи поїзди через річки на граничній швидкості. Зрештою всі пасажири, зацікавлені у швидкій переправі, пристали на бік машиніста.

— П’ятдесят шансів за те, що ми успішно переїдемо!.. — вигукнув хтось із них.

— Шістдесят! — перебив його інший.

— Вісімдесят!.. Дев’яносто зі ста!..

Паспарту оторопів: хоча він і сам був готовий на все, аби тільки переправитися через Медисин-Боу, але така спроба здавалася йому надто вже «американською».

«Усе ж можна зробити значно простіше, а вони про це й не думають!» — міркував він і звернувся до одного з пасажирів:

— Пане, спосіб, запропонований машиністом, здається мені ризикованим, проте…

— Вісімдесят шансів! — відповів пасажир і відвернувся.

— Я це знаю, — провадив Паспарту, звертаючись до іншого джентльмена, — та варто лише подумати…

— Нічого думати! — відповів американець, знизуючи плечима. — Адже машиніст гарантує можливість переїзду!

— Звичайно, але обачніше… — не вгавав Паспарту.

— Що?! Обачніше! — заволав полковник Проктор, якого це випадково почуте слово вивело з себе. — Вам же кажуть: на граничній швидкості! Розумієте? На граничній швидкості!

— Я знаю… Я розумію… — повторював Паспарту, якому не давали закінчити думку. — Але було б ліпше, раз вам не подобається слово «обачніше»…

— Що? Як? Чого він лізе зі своїм «ліпше»?! — закричали зусібіч.

Бідолашний не знав, кому відповідати.

— Ви що, боїтеся? — запитав полковник Проктор.

— Я боюся?! — обурився Паспарту. — Ну гаразд! Я доведу вам усім, що француз не боязкіший за американця!

— По вагонах! По вагонах! — закричав кондуктор.

— Так! По вагонах, — повторив Паспарту, — по вагонах! І якомога швидше! Проте мені ніхто не заборонить вважати, що було б розумніше спочатку перейти по мосту пасажирам, а вже потім пустити поїзд.

Та ніхто так і не почув цього мудрого зауваження, котре однаково не визнали б справедливим.

Пасажири повернулися у вагони. Паспарту зайняв своє місце, не сказавши нікому про те, що сталося. Гравці були цілком захоплені вістом.

Пролунав пронизливий свисток локомотива. Машиніст дав задній хід, відвів потяг майже на цілу милю назад, відступаючи, ніби стрибун, що хоче якомога більше розігнатись.

Потім пролунав другий свисток, і потяг помчав уперед; він ненастанно набирав швидкість, поки вона не досягла крайньої межі; чути було тільки ревіння локомотива, поршні якого робили двадцять ходів за секунду, колісні осі димілися, незважаючи на добре змащення. Поїзд гнав зі швидкістю сто миль за годину — він летів, ледь торкаючись рейок. Швидкість ніби зменшувала його вагу.

І він промчав через річку! Промайнув, як блискавка, не помітивши мосту. Потяг наче перестрибнув із одного берега на інший, і машиністові вдалося зупинити паротяг лише на відстані п’яти миль за станцією.

Та щойно поїзд перетнув річку, як міст остаточно розсипався і з гуркотом упав у швидкі води Медисин-Боу.

Того вечора поїзд без перешкод продовжував путь: пройшов повз форт Соудерс, минув перевал Чейєнн і досяг перевалу Еванс. У цьому місці залізниця досягає найвищої точки — восьми тисяч дев’яноста одного фута над рівнем моря. Звідси мандрівники спускалися безкраїми, розпрямленими самою природою рівнинами аж до берегів Атлантичного океану.

Тут від головної магістралі відходить залізнична гілка на Денвер-Ситі, столицю Колорадо. Ці землі багаті на золотоносні жили й срібло. У місті Денвер тоді налічувалося вже понад п’ятдесят тисяч жителів.