– Домною? Василисою?

Антін почухав потилицю. Імена йому не вельми подобалися.

Око ж батюшки прискалилось ще більше, з нього чоловічок цікавий визирнув і сховався, моргнувши на блєщину та чарку.

– А ти як би хотів? – спитав батюшка.

– Хочемо Марією назвати. На честь пресвятої Діви Марії. У котрої позавтра іменини. І Пречистої.

– Що ж, добре ім’я, – схвалив батюшка. – Зараз поміркуємо. Наливай, таточку.

Випили і закусили. І забалакали. Про справи церковні і мирські, про цьогорічний урожай і майбутні хрестини, які, повідомив Антін, хочуть справити у неділю перед Воздвиженням.

Про жінок завели мову. Батюшка скаржився на непойнятливу до його потреб матушку. І тут раптом Антін подумав, що йому, власне, на свою жінку скаржитися гріх. Добра, покладиста, як і вип’є він часом, то хіба дорікне м’якенько. А що була в Антона одна особливість – випивши, він ставав сентиментальним, аж сльози виступали, то подумав, що от слідом за синами (які козарлюги ростуть!) і дочку йому родила Соломія. А він же їй обіцяв нові чоботи справити, а не справив. І кожушок, якого колись у Любомні бачили, так і лишився не купленим. Та й руку на жінку якось підняв у сварці. І взагалі, якщо добре подумати, по правді, то винен перед нею. Бо, можна сказати, в иншого, у того Стьопки-тюхтія з-перед носа вкрав, нахрапом взяв. А заноза ж, певно, в серці лишилася. Он у нього сім’я, вже дітей троє, а Стьопка, друг колишній, мало того, що досі не женився, а тепер ще й покалічений.

І захотілося Антонові жінці своїй Соломії чимось віддячити. І не завтра чи на той рік, а зараз, сей момент.

– Слухайте, батюшко, – раптом, несподівано для самого себе, сказав він. – А якби я вас попросив, вельми попросив ни Марією мою дочку назвати, а гиншим ім’ям?

– Иншим? – Отець Андроній вже дивився ледь осоловіло. – І яким же?

– Соломією. Як мою жінку. Подарок їй хочу зробити.

– Соломією, кажеш?

Отець Андроній взяв ще раз до рук святки і, погортавши, прорік, що преподобної Соломії ще не скоро, дуже не скоро. Цілий десяток, а то й два женських імен минає.

– Та я вельми прошу, отче, – голос Антона став жалісливим. – Вельми.

– Вельми, кажеш?

– Ну й той, ще за одною блєшчиною збігаю.

– Спокушаєш, – сказав отець Андроній. – Али ти чоловік добрий і парафіянин щирий. Токмо за цеє, може, й уважу. Біжи вже, чого стоїш, аки стовп соляний.

Вдома, дізнавшись про неочікуване ім’я для доньки (Антон збрехав, що так уперся батюшка), Соломія спершу заплакала, Марією бо назвати обіцяла Матері Божій, а потім подумала, що батюшці видніше. До того ж, полестило, що доньку назвуть її ім’ям.

– Хай вже, – сказала. – Буде теперка в нас дві Соломії. Соломія старша і Соломійка-молодша. Соломиночка, кровиночка наша.

Через місяців два потому Соломія прокинулася посеред ночі. Зирнула у вікно. Судячи з усього, на дворі ще не збиралося навіть сіріти. Спали свекор з свекрухою, спав чоловік, обидва синочки. Тихенько, наче мишка, спала маленька Соломієчка. Єдина велика кімната їхньої селянської хати була наповнена умиротвореним посопуванням і Антоновим похропуванням. То що ж її збудило? І не болить нічого.

Враз Соломія відчула, що її груди переповнені материнським молоком. Дедалі дужче розпирають од цієї повноти. Та Соломійка-молодша їстоньки не хоче й прокидатися не збирається. Соломія зцідила молоко у гладишку і лягла в ліжко. Однак не спалося. Щось наче кликало її надвір. Може, там стоїть хто під вікном, який-небудь зурочник чи зурочниця її дитини? Та ж Бровко б загавкав, зачувши чужого. А за вікном – тиша.

Соломія знову тихенько встала, накинула поверх нічної сорочки кожушка, взула ноги в чоботи і тихо-тихо натисла на клямку. Відсунула сінешню засувку. Двір дихнув осінньою прохолодою, бо лишилося менше тижня до Михайла. Снігу ще нема, та паморозь ранками вже приходить. Підбіг і став лащитись спущений на ніч з цепу Бровко. Потім і старий поважний кіт Рудик випірнув з ночі та взявся об чобота тертися. Соломія погладила пса, потім і до кота нагнулася. Оглянулася. Ніде ні душі, не майнула тінь за хату, ніщо не крикнуло. Соломія підійшла до воріт. Спало наморене село. Тільки ледь помітно блимав нічний вогник на сусідській вулиці. Здогадалася, що то, певно, не сплять у Мациків. Вона знала – Мацикова Марина народила з нею в один день. І тоже дочку.

Справді, 15 вересня 1925 року в Загорянах було двоє уродин. Кирило Луць, по-вуличному Мацик, тихий, сумирний чоловік, батько вже шести дітей, ходив до батюшки Андронія домовлятися на другий день після Антона. І батюшка, заглянувши у святки, сказав те саме, що на початку Антонові – дитину, дівчинку, треба назвати Руфиною. Покірний і матері, і жінці своїй, навіть дітям, Кирило й тут не став перечити – як скажете, отче. Тилько зітхнув. Бо ж хотіли назвати Вірою або Марусею. Али раз батюшка каже… Так і охрестили новонароджену. Дівчинка народилася нівроку, тільки вельми крикливою. От і тепер вона не давала матері і всій сім’ї спати. Двоє старших братиків і троє сестричок тихо ненавиділи крикливицю.

– Колиши ще ти, – сказала Марина до чоловіка.

Той покірно підвівся з ліжка, де перед тим задрімав, може, на якусь годинку. Марині хотілося вийти надвір, що вона й зробила. Ще подумала – цікаво, а в Зозуликів теж не сплять? Та коли вийшла, скільки не вдивлялася в темряву в той бік, де мала бути хата бісової Соломки і красунчика Гантона, жодного блимання ни побачила.

«Везе ж людям», – подумала заздрісно й відчула, як ще більше хочеться спати.

А на другій вулиці стояли під зірним небом жінка, кіт і пес. Жінці ставало все холодніше й холодніше, але щось стримувало, щоб піти до хати. Раптом дивна думка прийшла до неї. А що як пошукати доньчину зірку? Кажуть же, коли людина рождається, то на небі засвічується нова зірка – її душа. Янгол дивиться на небо очима тої зірки, казали Соломіїна бабця Мокрина. То де ж зірка її любого янголятка? Соломія пошукала очима, намагаючись вгадати, котра зірниця Соломійки-молодшої. Може, ота чи та? Зірки безмовно мерехтіли, мов дражнилися – ану ж, не вгадаєш. І раптом Соломія побачила маленьку, але досить яскраву зірочку. Їй-Бо, раніше її не помічала. Може, то вона? Ні, не дано людині того знати.