Джміль на її голові не заплутався. Він просто собі присів відпочити. І кусати Соломійку не збирається. Взагалі – диво-дивне! – за весь час її спілкування з джмелями вони жодного разу не вкусили дівчинку. Навіть коли простягала руку, щоб волохаті комахи на неї сіли. За таку дивну взаємну любов якось і прозвав Тарасик сестричку – джмелина сестра. Сестра джмелів.

Соломійка спершу надула губки, та швидко перегнівалася, сонечком зазоріла, братику в плече носиком ткнулася, а потім подвір’ям дзвінкий сміх розсипала:

– Сестра жмеликів… Сестра жмеликів…

І до бабці, котра якраз на кілка гладущика [12] вішала сушитися:

– Бабуню, я сестра жмеликів… Чуєте, бабуню?

– Та чую, непосидюче…

Взагалі Соломійка довго не вміла гніватися. Спалахне, бувало, як справжня солома, на яку вогник потрапив, диво-оченятами кресоне, пхинькне, а то й ніжкою тупне, та гнів швидко, мовби гаряча вода, у балію вилита, випаровується.

І все ж при загальній любові до цієї дитини – родини, сусідів, старих і малих – мала Соломійка, як би тепер сказали, і свого персонального ворога, нелюбов якого розпочалася чи не з першої зустрічі та росла, наче сніжка, залишена на стежці посеред снігопаду. Незлюбила Соломійку її ровесниця Руфина. Народжені одного дня, вони обоє виростали вродливими. Тільки врода Руфини була інакшою – надто яскравою, мовби викличною, аж пекучою. Вилиці, чоло, великі соковиті губи, очі з косинкою, сірі, що бігали, наче два маятники – все кидало виклик. Якщо Соломійка не задумувалася над тим, вродлива вона чи ні, й чому її люблять, для неї то було природне й ніби таке, що існувало саме по собі, як і її увага до мами, тата, бабуні, братиків, то Руфина швидко, не по-дитячому, склала собі ціну. Вона несла свою красу, мов особливий дар, який належить тільки їй і за який інші мусять платити, кожен по-своєму – лагідними словами, похвалами, подарунками. Природно, що суперників у Руфини не повинно було водитися. Руфина, котра, наколовши ніжку, репетувала на цілу вулицю, доки до неї не прибігали мама чи старша сестра, відразу відчула ворожість до привітної, всіхлюбної Соломійки. Руфиночку щось тягло до своєї малої суперниці. Але більше для того, щоб посеред гри підставити, мовби ненароком, ніжку, сипнути, граючись, піску межи очі, покласти на стежці, де бігали – обоє босими ніжками – будяка. Найбільше дратував Соломійчин сміх, коли та падала на бігу чи на образливе: «У тебе руки, як у вороняки крила», починала вдавати, що вона справжня маленька воронка, ще й ручками-крильцями смішно махала.

Руфина дивилася, і їй здавалося, що Соломійка справді не дівчинка, а пташка. Дивна, незбагненна. Не така, як вона, Руфина. Але ж вона не пташка! А Соломія… Чого вона така дивна? Звідки неїн, Руфинчин, страх, і не страх, а щось інакше?…

– Ходімо, – каже Соломійка.

– Куди?

– Я тобі щось покажу. Тико дай слово, що ти… Що ти їх полюбиш…

– Кого?

– Моїх жмеликів…

«От іще», – хоче сказати Руфина, та слово дає.

Стежка виводить їх за город. Ніхто не знає, наскільки ця стежка важлива для них обох. Соломійка легко віддає Руфині свою таємницю.

Коли ж Соломійка показала Руфинці джмелине гніздо, що розросталося у справжню колонію, та, побачивши, як блищать у ворогині-подружки оченята, нова володарка таємниці відразу збагнула, як цій Соломці можна досадити. Крадькома, у надвечір’я, принесла в подолі піску й висипала на джмелині нірки. А тоді й іншим піском, що набрала на гірочці джмелиній, пересилюючи страх від кусючих комах, засипала гнізда.

Дрібний, тихий смішок полоскотав квіточки-дзвоники, що росли побіля джмелиної гірки, і змусив стулитися чашечки.

Тихим, хоч і вельми гірким, був Соломійчин плач, коли вона наступного дня те шкідництво уздріла. Даремно гладило сонце своїм променем солом’яну біляву голівку. Та виплакавшись, Соломійка взялася сама відгортати пісок. І яка ж була її радість, коли з нірки почулося таке знайоме дзижчання-гудіння. А потім і волоханьчик вилетів. Очі, що пекли од сліз, самі витерлися. Та й не всі джмелі загинули – кілька на той час, як їх оселі засипала Руфина, ще не вернулися до домівки. А один впертюх – його й порятувала Соломійка – копав собі вихід, якимось дивом не задихнувшись всередині.

Та коли про шкоду хлопці дізналися, майже одразу збагнули, чиїх рук то діло. Тарасик самоліч прийшов до Мациків і Руфинку за вухо схопив.

– Якщо ти, сьондро мациківська, ще раз до джмелів поткнешся, без вух своїх ходитимеш та й ноги кропивою обростуть.

Руфина заверещала – не так од болю чи погроз, як самого посягання на тіло, що, окрім неї, тико хіба Бозі належало. Вискочили брати й сестри, Кирило й Марина, ціла мациківська родина. Дарма Тарасик взявся казати про те, що їхня Руфина вчинила. Дісталося його вухам, плечам і дупі. Та тут на подвір’я Василько вбіг й головою з усього розгону Мацикові-батькові у низ живота – бух! Той з несподіванки так залаявся, аж у єго жінки вуха в’янути стали. Старший Мациків син Демид, майже парубок, Василька було за сорочку та над землею спробував підняти. Та хлопчисько ногою його у кістку – трах!

– Тату! – скрикнув Демид. – Я єго вб’ю, виплодка зозулицького.

Та раптом крізь той рейвах дзвінке дівчаче:

– Пустіте Василька! Пустіте!

Всі до воріт, звідкіля голос, очі повертом, а там Соломійка у синьому полотняному платтєчку стоїть. Ручку, у жменю стиснуту, простягає. Коли ж розтулила – на долоньці четверо мертвих джмеликів лежать.

– Свят, Мати Божа, цея вроки ще якісь до двору принесла, – Марина, продавши витрішки, перехрестилася.

– То не вроки, тітонько, а жмелики, – тихо й урочисто якось сказала Соломійка. – Хай ваша Руфинка їх похоронить. Бо інакше у неї на долонях бородавки виростуть, я знаю.