— О кохання! — промовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. — Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це — небо!

При цих словах обличчя вуличної танцівниці засяяло такою красою, що надзвичайно вразила Гренгуара; як здалося йому, вона цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів. її уста, рожеві й чисті, усміхалися, чоло, непорочне й ясне, час від часу затьмарювалося думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловиме світло, що надавало її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Ра-фаель згодом зумів відтворити в містичному злитті дівоцтва, материнства й божественності.

— Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? — вів далі Гренгуар.

— Треба бути мужчиною.

— А я? — спитав Гренгуар. — Хто ж я такий?

— У мужчини на голові шолом, у руці — меч, золоті остроги на каблуках.

— Оце так! — сказав Гренгуар. — Виходить, без острогів не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

— Чи я когось кохаю?

— Атож, чи кохаєте?

Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:

— Я про це скоро дізнаюсь.

— А чому не сьогодні ввечері? — ніжно запитав поет. — Чому б вам не покохати мене?

Вона серйозно глянула на нього.

— Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонів і взяв ці слова до відома. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам'яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:

— До речі, мадмуазель, мені слід було почати саме з цього. Пробачте мені мою непростиму неуважливість. Як же вам пощастило уникнути пазурів Квазімодо?

— О жахливий горбань! — промовила вона, ховаючи обличчя в долонях. І затремтіла, немов її пройняв мороз.

— Справді жахливий. А все-таки, як же ви змогли врятуватися від нього? — повторив своє запитання Гренгуар.

Есмеральда усміхнулася, зітхнула й промовчала.

— А чи знаєте ви, чого він вас переслідував? — знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.

— Не знаю, — відповіла дівчина і жваво додала: — Та й ви теж гналися за мною. Навіщо ви це робили?

— Слово честі,— запевнив Гренгуар, — я теж не знаю.

Запала тиша. Гренгуар різав своїм ножем стіл, дівчина усміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутним голосом вона почала співати:

Quando las pintadas aves

Mudas estan, y la tierra… [48]

І, несподівано урвавши пісню, почала пестити Джалі.

— Яка гарненька тваринка, — промовив Гренгуар.

— Це моя сестричка, — відповіла дівчина.

— Чому вас звуть Есмеральдою? [49] — спитав поет.

— Я про це нічого не знаю.

— А все ж таки?

Вона дістала з-за корсажа невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ця ладанка була обтягнута зеленим шовком і в центрі мала велике зелене скельце, схоже на смарагд.

— Може, через це, — сказала вона.

Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася.

— Не торкайтесь! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам. Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

— Хто вам дав її?

Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але вона відповідала неохоче.

— Що означає слово «Есмеральда»?

— Не знаю, — відповіла вона.

— А якою це мовою?

— Мабуть, циганською.

— Я так і думав, — промовив Гренгуар, — ви родом не з Франції?

— Про це я нічого не знаю.

— Ви маєте батьків?

У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

Мій батько — наче птах,

Мов пташка — моя мати.

Я вмію без човна перепливати,

Я без човна пливу в річках.

Мов пташка — моя мати,