Я потупив очі, але тут-таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:

— Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.

Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч-о-пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:

— Тоді чому ви купуєте цю ділянку?

Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по-ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:

— Чорне золото Мексики — це не нафта. Чорне золото Мексики — це її земля, хлопчики… Це її земля…

— Як?! Як, в дідька, ти це зробив?

Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.

— Ти геній, чувак! — вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». — Ти даєш йому підроблений акт, а він каже — справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеробільшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!

Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі — це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.

— Ні, я все ще не можу повірити! — ніяк не вгавав мій напарник. — Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв — бац! — і запропонував ціну вдесятеробільшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та-а-ак.

— Це бізнес, Тьомо, — напустив я ще більшого туману. — Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…

Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.

Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.

— Круто, босе! — зрадів абориген. — Я знав, що ви його підчепите!

— Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.

— Ви геній, босе! — кричав Хосе.

— Так, я знаю, — стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.

Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:

— Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…

Я скривився крізь сон, який вже заповзав на мою подушку. Прочунявся, бачте, ревнитель суспільної моралі! Що не кажіть, не люблю непрофесіоналів.

— Ти бачив його будинок, готель, машини? Він від того не збідніє, друже… Нітрохи не збідніє…

Зранку я прокинувся у казковому настрої. Тьомикові сумніви, на щастя, кудись вивітрились, а Хосе відзвітував, що всі документи готові, управитель дона вже дзвонив, і він, Хосе цебто, чекає на його приїзд.

Крізь шибу зазирало по-справжньому весняне тепле сонечко. Я сидів на кухні, хрумкав горішки, пив молоко і роздивлявся карту Мексики. Мій напарник всівся навпроти і намагався, не знаючи іспанської, розгадувати іспанський кросворд. Ще кілька годин, думав я, ми отримаємо гроші і розпрощаємося з мексиканською столицею…

Два дзвінки пролунали практично одночасно. Спочатку задзеленчав мій мобільний, що лежав поряд мене на столі, і майже водночас з цим хтось настирливо подзвонив у двері нашого номеру. Я потягнувся рукою до телефону, а Тьомик підвівся, відклавши вбік «La Crоnica de Hoy» [10] .

— Я відчиню, — сказав мій напарник і зник у коридорі.

Я глипнув на кольорове табло мого телефону, за звичкою витримавши паузу перед тим, як прийняти виклик. Затим я почув клацання дверного замка — це Тьомик відчинив двері.

— Хто там? — гукнув я до Тьоми і приклав трубку до вуха.

У цю ж мить із коридору долинув звук важезного удару, так, наче там хтось щосили гепнув пудовим молотом по пустій дерев’яній діжці. А потім я побачив, як Тьомик — хоча, правильніше, мабуть, буде казати, не Тьомик, а його тіло, — розкинувши врізнобіч руки і задерши догори ноги, летить коридором прямісінько до виходу на балкон нашої кімнати.