— Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? — запропонував я. — Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…

Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.

— А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, — раптом запропонував мій напарник.

Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.

— Артеме, — кажу, — ти справжній друг!

— Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…

— Що-о?!!

— Що чув.

— Але ж у тебенемає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!

— Зате я вирішуватиму твоюпроблему на п’ятдесят тисяч!

— Як би ти не старався, — кажу я, — навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!

— Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! — буркнув Тьомик і відвернувся.

«От козел», — подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

— Чувак, — кажу, — ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої, це нашіпроблеми.

— Ага! — сердито огризнувся мій компаньйон. — Правильно, тепер це нашіпроблеми, в які ми втрапили з твоєїласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки яможу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

— Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… — тихенько так кажу.

Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.

— Давай ти самвирішиш нашіпроблеми, — нарешті підказав я, — а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.

— Згода, — несподівано просто відказав Тьомик. — По руках! Давай-но, пиши мені розписку.

Я вирвав із записника листочок і під диктовку Тьомика нашкрябав розписку такого змісту: « Я, Макс К., обіцяю виплатити моєму напарнику, Артему Г., 12 000 USD (дванадцять тисяч зелених американських доларів) у будь-якій валюті по курсу на момент виплати, якщо нас не пришльопне дон Педро Сесіліо Рамірес. Підпис. Дата».

Тьомик згорнув листочка, сховав його до кишені, і ми міцно потисли один одному руки.

Мій настрій одразу покращився: по-перше, я відхрестився від ще одного рандеву з людьми дона Раміреса, спихнувши усю брудну роботу на Тьомика, а по-друге, я щойно намахав Тьомика на тридцять вісім тисяч доларів!

— Мені потрібен день, щоб усе обдумати та підготувати, — трохи пиндючним тоном пробубнів Тьомик. — Я залишуся тут, у готелі, а тобі, мабуть, краще щезнути, щоб зайве не світитися й не мозолити нікому очі, — в цьому місці я радо закивав головою. — Забирай «Челенджера», зніми собі дешеву кімнатку в якомусь хостелі чи мотелі на окраїні Мехіко і… хм… просто чекай на мій дзвінок. Я все вирішу, потім скажу, де мене підібрати, і ми поїдемо кудись подалі від цієї чортової столиці, чувак, в спокійніші місця, більш безпечні для бізнесу.

Я просто не міг повірити в те, що чую!

— О’кей, мен, — сердечно ляпнув я, поплескавши партнера по плечу. — Ти справжній друг! Я зроблю все, як ти сказав.

Тьомик всівся коло столу з різьбленого дерева, закинув ноги на протилежний стільчик і налив собі віскі, миттю поринувши в інтенсивне обмірковування майбутньої оборудки. Я поняття не мав, як він владнає халепу, в яку ми вскочили, але мене, якщо чесно, це вже не обходило. Він сам за це взявся, а отже, знає, що робить і на що йде. Ну, а якщо не знає, то, як кажуть, земля йому пухом.

— Я чекатиму твого дзвінка. Удачі! — промовив я, виходячи з готельного номера.

Але Тьомик нічого не відповів. Він уже відключився від зовнішнього світу, направивши всі потуги свого куцого мозку на вирішення дилеми дона Педро та мексиканського чорного золота.

Тьомик подзвонив аж через два дні о пів на п’яту пополудні, коли я вже готовий був почати його оплакувати.

— 150-та південна магістраль, 5-ий кілометр, виїзд з Мехіко на Пуеблу. Чекай мене за годину на бензоколонці «Shell».