– Слава Ісусу Христу! – привіталася Влада.

– Навіки слава Богу! Ви, панночко, до мене?

– Не знаю… я не знаю… а ви хто?

– Я вчитель у тутешній школі.

– Ой, справді? – це чомусь неабияк її здивувало. – А що викладаєте?

– Математику. Вчу людей, що двічі два буде чотири.

– Хіба вони цього не знають?

– Знають. Та часто-густо забувають.

– Що ж… мабуть, якогось дня я приведу до вас своїх дітей.

Мудрі і водночас на диво світлі, усміхнені очі, осяяли її теплим промінням.

– Я чекатиму, що до мене прийдете ви.

– Так, прийду, – із ввічливості мовила дівчина, і пильно глянула на гуцульський стрій. – Це у вашій школі така форма, чи що?

Учитель засміявся, легкий вітерець бавився його русявою чуприною, що вибивалася з-під кресані.

– Ні, це ми робимо виставу, самотужки. Про Олексу Довбуша, чули про такого?

– Як не чути, – посміхнулася і Влада. – І ви, безумовно, Довбуш?

– О, боюся, що ні. Довбуш – директор нашої школи. Оно він, – і учитель вказав на товстого та низького, як обрубок, чолов’ягу, з пузом, неосяжним, як сам Усесвіт, що хижо, мов шуліка, споглядав за зграйкою хлопчаків біля клумби.

– Ви жартуєте? – не повірила Влада.

– Бігме, так і є. Ото наші опришки із сьомого «Б», будяки саджають, а я – Дзвінка.

– Довбушів убивця?!

– Так. Час від часу нам дістаються кепські ролі. Але це лише театр.

– Це – ілюзія життя, – прошепотіла Влада.

– Власне, – погодився учитель. – А в людині цінується справжнє. Ось, приміром, ви чим на хліб заробляєте?

– Я танцівниця.

– Балерина?

– Стриптизерка, – зухвало мовила дівчина. – І чомусь мені здається, що вам це відомо.

– Бо так воно і є. Вам подобається ваш фах?

– Я люблю танці, – часом вдається і відповісти, і водночас уникнути відповіді. – А вас мій фах не шокує?..

– Ні. Мене цікавить, що ви за людина?

– Як усі. Звичайна. Дві руки, дві ноги, дві цицьки і дупа.

Учитель посмутнішав.

– Це такою вас бачить ваш муж? А де ж у цій схемі голова, дівчино-чічко? Де душа, де серце?

– Я шмат м’яса, та й по всьому. Живого м’яса.

– Той, хто думає так про вас, помиляється, Владо, – ось він навіть знає її ймення, хоч вона й не називалася. – То його біда. А на вас іще жде щастя. Просто вірте в це. Вір у це, доню. І приходь до мене. Коли завгодно. Завжди.

Біля Ксениного ліктя щось ворухнулося, жіночка, що й собі, за прикладом фіфи-фартушанки, почала куняти, підстрибнула від несподіванки, глянула в той бік – біля вікна сидів підліток, майже дитина, худий і колючий, увесь наче складений із сірників та голок. Це ж треба, таке худе та нещасне, що вона його відразу й не угледіла. А дивно. Він, як кажуть, колоритний. Чорний шкіряний піджак, весь у якихось сірих ланцюжках, чорні штани, кульчики в носі, над бровами та у вухах. Посеред виголеної голови – жмут волосся, якогось сіро-зеленого, мов прив’яле бадилля в буряка. Губи підфарбовані чимось голубим, єхидно скривилися, гострі, мов свердла, підведені чорним олівцем срібно-сині очі проштрикнули її наскрізь. Несподівано густий для такого кволого тіла бас гаркнув:

– Що таке, Слонопотамихо? Чого вирячилася?

– Гей ти, май повагу! – озвався чоловік, що сидів позаду Ксені. – До жінки звертаєшся!

– До купи сала! – пробурмотів хлопець і, зачувши ще один окрик, вишкірився:

– Вибачте. Чого вам, пані Слонопотамихо?

– Ось, – довга, мов жердина, жіночка поруч із захисником, судячи зі шлюбної обручки та кислого, мов оцет, писку, його жона, тицьнула в юного хама кощавим пальцем, – бачиш тепер, Татусю Всесвітній? Бачиш, що із нього виросло? Що з усіх них виростає? Готи-шмоти, емо, ще якась гидь… Ну, чого мовчиш? Заціпило чи повилазило? Ясно тобі, трясця, що з дітей буває?!