– А ти свою ні? – повела плечима Надя.

– І я, однак ти в ній розчиняєшся…

– Сказала жінка, що вправляється щодня по чотири години, аби лиш танцювати… гопака, – закінчила сестра, вочевидь, помітивши, як змінилося обличчя Влади, і заходилася розгладжувати свій строгий учительський піджак. Утім, приємний абрикосовий колір дещо нівелював суворість ліній, тоді як переважна більшість її колег вбиралися в практичні відтінки ряду «сірий затрасканий вовк». – Так, я люблю дітей. Маленьких особливо. Із ними легко. Вони не як дорослі – три шари облуди над порожнечею. І саме тому твоя робота мені геть не подобається. Не через бюстгальтери та майтки [1] на підлозі. Не через долари за підв’язками панчох. І навіть не через дешеве спиртне, що ллється рікою і в якому час від часу топляться якісь небораки.

– Спиртне у нас дороге, – нащось заперечила Влада.

– Ви продаєте його задорого, а то трохи є різниця. Та все це квіточки. А ягідки – фальш, облуда, зрада, зруйновані сім’ї та розбиті серця – і все через голі цицьки із блискучими зірочками на сосках. Чи не завелика ціна за таке видовище?

– Я не знаю, – Влада почала трохи сердитися, бо розмова знову завертала до найболючішого. – Славка свого спитай, може… Що робити станеш, як і він на голі цицьки глянути забажає?

– Свої йому покажу, – блискавично зреагувала Надя. – А якщо цього замало буде, випишу йому вольну через суд, нехай дивиться скільки хоче і куди хоче. Владо, ти себе не можеш надурити, а мене і поготів. Ми дві половинки однієї клітинки, не забула? Чи, гадаєш, я не в курсі, що в «Кобальті» тому ти єдина курвою за гроші не працюєш, принципово? Чого змовкла? Правда чи ні?

– Правда, – прошепотіла Влада.

Але так і не зібралася з духом сказати своїй близнючці, що останнім часом ця її принциповість просто бісить Антона.

На тебе великий попит, лялечко.

Ради Бога, я ж твоя дружина! – закричала вона, почувши це вперше, і потім ще повторювала, і не раз, і не двічі, що доводить неспростовно – ідіотка. Бог світився в очах мужа доларовими значками, і було ім’я його – Мамона. Чи любив її Антон хоч колись? Певно, спочатку думав, що любить, усі так думають. А потім йому захотілося свіжого м’яса. Ну не все ж тупих курок їсти, час від часу хочеться і качки.

Кляті спогади. Як завжди, невчасно, і Надійка чомусь згадалася, мабуть, переймається за неї, вони справді по життю нерозлийвода, що тут вдієш, дев’ять місяців попа до попи в одному лоні, не кіт начхав… Влада потерла пальцями скроні, аби трохи отямитися, і раптом подумала, що цей дивний юнак напевно сподобався б її сестрі. Ось такий, з сутінковим вузьким обличчям королівського блазня, з поглядом-стилетом, і рішучими вустами – дуже сподобався б. Виглядає він так, ніби одним позирком може зняти з тебе шкіру для твого ж добра, але… щось у ньому є. Влада крадькома глянула на нього ще раз і квапливо відвела очі. Потім, аби відволіктися від сумних дум, почала озиратися навкруги. Цікаво, де вони зараз? Якесь село чи містечко, як дві краплі води схоже на те, де вони з сестрою народилися і росли, де пішли до школи, й навіть закінчили її, перш ніж їхня велика і галаслива родина в повному складі перебралася до столиці. Владі подобався ритм великого міста, його шум, пульсація заповнених людьми та машинами вулиць, бульварів та площ, однак деколи – не надто часто – вона все ж сумувала за тишею провінційного містечка, чи то, ліпше сказати, селища міського типу. Либонь, таке словосполучення існує лишень в українській мові, в інших мовах та інших країнах містечко є містечком, а село – селом. А в нас ці зворушливі покручі, чий міський тип зазвичай полягає в кількох триповерхових будинках на околиці, перукарні, до якої ніхто не ходить, та амбулаторії в центрі, до якої ходять геть усі, включно з псами, котами, козами та коровами – являють собою проміжну еволюційну ланку між колгоспом і великим містом. Влада ніби знову опинилася в рідному Вербовому, де нічого не змінилося. Бо ніколи нічого не міняється в таких місцях і містечках.

Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці – цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки – жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами – вже готова курага – притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.

Сонне царство… чи царство смерті?

Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше – в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка – маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?

Сказано – зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.

– Та холєра його знає, – сплюнув водій. – І я вам, жіночко, ось що скажу напевне – ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, – і дядько знову сплюнув, – ще, здається, й мотор полетів. Падло…

– А ви кардіопроктолог? – пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над вухом, і вона не мала потреби повертатися, аби взнати, хто це говорить. – Через вихлопну трубу діагностуєте поломку двигуна?

Дівчина не втрималася й гигикнула. Їй також спало на думку, як шофер, сидячи на дупі позаду бусіка, і жодного разу не відкривши капота, визначив поломку двигуна. Звісно, він міг це запідозрити – на те він і водій. Однак ця впевненість при мінімумі рухів, щонайменше, дивувала.

– Нє, вихователь, – дядько сплюнув утретє, підвівся, обтрусився і колоритно смикнув верхньою губою, демонструючи пожовклі, хоча й досить міцні, зуби затятого курця. – За системою Макаренка, хлопче. Відправляю таких шмаркачів, як ти, туди, де Макар телят не пас.

Його очі сміялися – наскільки узагалі можуть сміятися очі снулої риби. Юнак відступив, хоча й не виглядало на те, що злякався, а ось Владі раптом стало лячно. Закортіло опинитися десь далеко, якнайдалі від цього містечка, що із красивої картинки, із солодкого спогаду про дитинство зненацька і без видимих причин стало перетворюватися на нічний жах. Кров буквально холонула їй у жилах, коли дівчина дивилася в пустки-зіниці дивного водія.