– Що ти тут робиш? – запитався він, торкнувши її за руки, наче намагаючись пересвідчитися, що вона справді є.

Питання повернуло її до тями, їй пригадалося, ким вона стала, і вона відступила на крок.

– Гадаю, те саме, що й ти. Коли ти приїхав?

– Тільки-но, – мовив він і здивовано згадав про імпульс, що спонукав його рушити до Така просто зараз. – Не можу повірити, що ти тут. Ти виглядаєш… приголомшливо.

– Дякую, – відповіла вона й відчула, як її щоки мимоволі спалахнули. – Як ти знав, що я тут?

– Я не знав. Просто відчув потребу негайно їхати сюди, і от побачив твоє авто перед будинком. Обійшов садибу і…

Тут він затнувся, і вона закінчила:

– І тут я.

– Ага, – кивнув він, вперше глянувши їй у вічі. – І тут ти.

Енергійність його погляду нікуди не поділася, і вона ще раз відступила: їй здалося, що відстань трохи зніме напруження, і вона сподівалася, що він правильно зрозуміє її жест. Вона рушила до будинку.

– Плануєш тут зупинитися?

Він глянув на будинок і тоді відповів:

– Не тут. Матиму кімнату в готелі. А ти?

– Поїду до матері, – і, помітивши запитальний вираз його обличчя, пояснила: – Татка не стало одинадцять років тому.

– Співчуваю, – мовив він.

Вона кивнула у відповідь і замовкла, і йому пригадалося, що саме так вона колись мала звичку закривати тему розмови. Коли вона подивилася у бік гаража, Довсон зробив крок у тому напрямку:

– Ти не проти? Сто років тут не бував.

– Звісно, ні. Давай.

Дивлячись, як він іде повз неї, Аманда відчула, як її плечі розслаблено опустилися: вона й не помітила, що увесь цей час тримала їх трохи напруженими. Він зазирнув до тісного захаращеного гаражного кабінету, провів долонею по верстату й іржавій монтувалці. Не кваплячись, він вбирав у себе обшиті вагонкою стіни, балки стелі, сталеву діжу в кутку, до якої Так зазвичай зливав зайве мастило. Гідравлічна підойма й шафа для приладдя стояли вздовж стіни, а перед ними – звалені купою покришки. Електричний піскоструминник й зварювальне обладнання прилаштувалися під стіною, протилежною до верстата. Запилений фен притулився в кутку біля розпилювача, електричні лампи звисали зі стелі просто на дротах, а по всіх можливих поверхнях були рівним шаром розкладені різноманітні запчастини.

– Усе виглядає, як колись, – зрештою вимовив він.

Досі тремтячи, намагаючись дотримуватися пристойної відстані, вона слідом за ним зайшла глибше до гаража:

– Можливо, усе й справді, як колись. Він завжди ретельно слідкував, щоб усе лежало на місці, особливо під кінець. Гадаю, він просто відчував, що пам’ять вже не та.

– Як подумати, скільки років йому було, то не віриться, що він до останнього працював із автомобілями.

– Він уже був не такий швидкий. Один-два автомобілі на рік, та й то лиш тоді, коли точно знав, що впорається. Жодних серйозних реставрацій, капремонтів, нічого такого. Оце перша машина, яка тут трапилася мені за останній рік.

– Так говориш, наче часто приїздила до нього.

– Та ні. Раз на декілька місяців, може. Але був час, коли ми довгенько не спілкувалися.

– Він у листах жодного слова про тебе не писав, – подумав уголос Довсон.

– Мені про тебе теж, – знизала вона плечима.

Він кивнув й знов перевів погляд на верстат. Скраю, охайно складена, лежала одна з Такових бандан, і, піднявши її, Довсон тицьнув пальцем у стільницю:

– Глянь, ініціали, які я колись вирізьбив, досі тут. І твої теж.

– Знаю, – відказала вона. Під ними – і про це вона також пам’ятала – було ще й слово «назавжди». Вона схрестила руки на грудях і всіляко намагалася не роздивлятися його рук. Обвітрені й міцні, це були руки робітника, хоча водночас виглядали шляхетно, навіть витончено.

– Не вірю, що його не стало, – промовив він.

– Розумію.

– Ти казала, що пам’ять у нього була вже не та?

– Тільки на різні дрібниці. Якщо згадати, скільки йому було й скільки він курив, то я би сказала, що в нашу останню зустріч він виглядав незвично здоровим.

– Коли це було?

– Може, наприкінці лютого.

Він рушив до «Стінґрея».

– А про це ти щось знаєш?

Вона заперечно похитала головою:

– Знаю тільки, що він її лагодив. Там на верстаті течка з замовленнями й коментарями Така, та я можу розрізнити лиш ім’я замовника. Вона там-от.

Довсон знайшов бланк замовлення й ознайомився з ним, а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.

– Дивно, – нарешті сказав Довсон.

– Що саме?

– Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок – карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.

– І що це значить?

– Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.

– Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником.

Вона змахнула волосся з чола й додала: