– Це було до того, як ви познайомилися. Він полюбляв «Джим Бім» тоді, і бувало так, що він шкандибав до гаража з недопитою пляшкою. Витирав обличчя банданою й повідомляв, що ліпше б я пішов деінде. У перші півроку він чи не щоночі так казав, а я лежав отак до ранку, сподіваючись, що він прокинеться й не пам’ятатиме, що саме мені казав. А тоді одного дня він просто припинив пити, і більше я такого від нього не чув, – Довсон повернувся обличчям до Аманди, і між ними лишалося тільки пару дюймів. – Він був хорошою людиною, – додав він.

– Знаю, – відповіла вона. Довсон був так близько, що вона відчувала його запах: мило й мускус. Надто близько. – Я теж за ним скучила.

Вона відступила до дивана й взяла до рук одну з потертих подушок, знову намагаючись зберегти відстань. Надворі сонце сідало поміж дерев, й у невеликій кімнаті темнішало. Вона почула, як Довсон кахикнув.

– Ходімо вже вип’ємо. Я певен, що Так лишив трохи холодного чаю в холодильнику.

– Так не п’є холодного чаю. Хоча пепсі в нього, мабуть, є.

– Глянемо, – наполіг він дорогою до кухні.

Він рухався так граційно, і вона злегка похитала головою, намагаючись відігнати зайві думки.

– А ти певен, що нам варто так чинити?

– Я навіть упевнений, що Так саме цього й хотів.

Як і вітальню, кухню наче витягли з часової капсули разом із начинням із домогосподарських каталогів сорокових років: тостер завбільшки з мікрохвильовку, дверцята холодильника на ручках. Дерев’яна стільниця почорніла від води навколо зливальниці, біла фарба буфетних дверцят облупилася навколо ручок. Квітчасті фіранки – очевидно, Кларин вибір – замасніли, набравши сіро-жовтавого відтінку від диму незліченних Такових сигарет. Невеличкий круглий стіл на двох, під однією з ніжок – стосик паперових серветок, щоб не хитався. Довсон повернув ручку холодильника, заглянув усередину і витяг карафку з чаєм. Аманда увійшла, коли він ставив карафку на стільницю.

– Як ти знав, що там є чай?

– Так само, як здогадався, що ти маєш ключа, – відповів Довсон, витягаючи з буфета дві склянки.

– Тобто?

Довсон наповнив склянки.

– Так знав, що в кожному разі ми опинимося тут, він пам’ятав, що я люблю холодний чай, тож потурбувався, аби той був у холодильнику.

Звісно, він потурбувався. Так само, як із юристом. Та не встигла вона осмислити це, як Довсон запропонував їй склянку, змусивши повернутися до реальності. Вона взяла чай, мимохіть доторкнувшись до його пальців.

Довсон підняв склянку:

– За Така.

Аманда цокнулася з ним, і ураз відчула, що все – близькість Довсона, тягар минулого, відчуття від його обіймів, те, що вони самі у цьому будинку – навалилося на неї усією своєю вагою. Тихенький голос усередині умовляв її бути обережною, запевняв, що нічого путнього з цього не вийде, нагадував, що вона має чоловіка й дітей. Але легше від цього не ставало, скоріше, навпаки.

– То що, двадцять років? – зрештою спитав Довсон.

Він питався про шлюб, але вона так розгубилася, що не одразу зрозуміла.

– Майже. А ти як? Колись одружувався?

– Гадаю, мені не судилося.

Вона роздивлялася його поверх склянки.

– То як, досі насолоджуєшся вибором?

– Радше тримаюся на самоті.

Вона сперлася на стільницю, не впевнена, як саме розуміти його слова.

– Де зараз мешкаєш?

– У Луїзіані, під Новим Орлеаном.

– Як тобі там?

– Так собі. Доки не повернувся сюди, не розумів, наскільки те місце нагадує дім. Тут більше сосен, там більше іспанського моху, а поза тим – жодної різниці.

– За винятком крокодилів.

– Точно, за винятком крокодилів, – він скромно посміхнувся. – Твоя черга. Де тепер твій дім?

– У Даремі. Лишилася там, коли вийшла заміж.

– А сюди приїздиш пару разів на рік, аби матір навідати?

Вона кивнула.

– Коли тато був живий, то вони самі приїздили, в нас же діти. Та коли він помер, стало важче. Мама ніколи не любила водити, тому я змушена їздити до неї.

Зробивши ковток, вона кивнула у бік столу:

– Я сяду, гаразд? Ноги стомилися нестерпно.

– Звісно, сідай. А я постою, в літаку насидівся.

– Вона взяла склянку й рушила до столу, відчуваючи на собі його погляд.

– Що робиш у Луїзіані? – спитала вона, сідаючи.

– Я зводар на нафтовій платформі, тобто допомагаю бурильникові. Заводжу бурову штангу в підіймач, упевнююся, що всі з’єднання тримаються як треба, слідкую за насосами, аби працювали як належить. Розумію, що усе це далеко від тебе, бо ти, певно, ніколи й не бачила платформи, й усі ці штуки важко пояснити, треба показувати.