Коли він знизав плечима, вона зрозуміла, що сама знає відповідь. Вона була простою, як два на два.

– Пробач, – мовила вона, відчуваючи, що каже зайве.

– Я розумію. Але не жалій мене, – сказав він. – Тобі має бути прикро за доктора Боннера, його сім’ю. Через мене він так і не повернувся додому. Через мене його діти зростали без батька. Через мене його дружина лишилася сама.

– Ти про це нічого не знаєш, – заперечила вона. – Може, вона знову вийшла заміж.

– Не вийшла, – відповів він. Доки вона встигла спитати, звідки він знає, він повернувся до їжі.

– А в тебе що, – раптом спитав Довсон, відкинувши попередню тему розмови так, немов опустив заслін, і вона пожалкувала, що згадала про це. – Розкажи, як ти жила після того, як ми востаннє попрощалися.

– Не знаю навіть, із чого почати.

Він узяв пляшку й долив обом.

– Почни з коледжу, наприклад.

Аманда здалася й заходилася розповідати йому про своє життя, спочатку не вдаючися до подробиць. Довсон уважно слухав, перепитував, уточнював, розпитував. І слова полилися з неї. Вона розповіла йому про одногрупників, про заняття, викладачів, які найбільше надихали її. Вона визнала, що рік роботи вчителькою не виправдав її сподівань – найперше, через те, що вона ніяк не могла усвідомити, що більше не є студенткою. Вона розповіла, як познайомилася із Френком, хоча й відчувала провину, вимовляючи чоловікове ім’я, а тому більше не називала його. Вона розповіла Довсонові трішки про друзів, про місця, де побувала за цей час, але найбільше говорила про дітей: описувала їхні риси, характери, проблеми, намагаючись не надто хвалитися їхніми досягненнями.

Конец ознакомительного фрагмента.