Кохання до Елізабет зробило його надчутливим до кожного мовчазного виразу обличчя Александра, до його очей, тіла — коли він говорив про свою дружину. І ті мовчазні вирази свідчили про сум’яття, про біль. Але не про сильне кохання, ні — Александр кохав Рубі, і Лі не мав стосовно цього ані найменшого сумніву. Однак Александр не був байдужим до Елізабет. Вочевидь, він не відчував до неї ані презирства, ані ненависті. Лі завжди мав таке враження, що Александр просто втомився від Елізабет і кинув спроби налагодити з нею стосунки, і це вказувало на те, що причина проблем у їхніх стосунках крилася саме в ній. Жоден чоловік не міг залишатися до неї байдужим — надто вже гарною вона була, як зовні, так і внутрішньо. Її краса приваблювала чоловіків, а не відштовхувала; вона мала ауру недосяжності, і це викликало у чоловіків інстинкти Хижака, інстинкти Завойовника. Але тільки не в Лі, який бажав Елізабет не в такий примітивний спосіб. За маскою відсторонення та зарозумілості він двічі на коротку мить встиг побачити охоплену панікою істоту, що потрапила в пастку. Про що він мріяв і до чого прагнув — це звільнити її, навіть якщо ця воля означатиме, що вона не змінить свого ставлення до нього і так і буде вважати його тим, ким вона колись його назвала: «Ви для мене — ніхто», — якось сказала вона.

О, але ж вона так зраділа, коли його побачила! Настільки зраділа, що прохала залишитися. Благала прийти з візитом. Що ж, то — результат її самотності, і мудрість підказала йому, що треба відмовитися. Александр був його другом та наставником; і для Лі було немислимо зрадити довіру Александра.

Тому Лі зайнявся підприємством і увесь занурився в роботу — подалі від будинку на горі та подалі від Елізабет.

Добре відпочилий Александр повернувся додому у квітні 1890 року — якраз під свій сорок сьомий день народження; те, що його поїздка не тривала довше, було заслугою Рубі, якій більше подобалася сама ідея подорожі, а не реальні відчуття.

— А може, тому, — сказала вона Елізабет, ледве встигнувши зняти свого капелюха, — що Александр — безжальний тип мандрівника, бо він ніколи не зупиняється. Інколи я благала Творця Всевишнього, щоб він подарував мені пару крилець. Спочатку Сан-Франциско, потім поїздом до Чикаго, знову поїздом до Вашингтона, Філадельфії, Нью-Йорка, Бостона — і Сполучені Штати були лише початком!

— Мабуть, саме тому він дозволяв мені подорожувати довкола самій і лише відігравав роль гіда, коли ми їздили з ним за кордон, — зауважила Елізабет, дуже рада бачити Рубі. — Ви їздили на Італійські озера?

— Я їздила сама, а Александр побував у Турині, а потім у Мілані — бізнес, як завжди! От і зараз — не встигли ми з поїзда вийти, як він уже вирушив разом із Лі на підприємство, хоче пройтися по цехах.

— А тобі сподобалися Італійські озера? — наполягала Елізабет.

— Вони просто прекрасні, просто прекрасні, — відповіла Рубі, не знаючи, що сказати.

— А мені вони дуже сподобалися. Якби я могла вибирати, я б жила на озері Комо.

— Не хочеться псувати гарні враження, але особисто я воліла б жити в готелі «Кінрос», — відказала Рубі, скидаючи туфлі. Вона допитливо поглянула на Елізабет своїми зеленими очима. — Тобі вдалося покращити стосунки з моїм котиком-муркотиком?

— Я його майже не бачу, але він був зі мною надзвичайно люб’язним, — відповіла Елізабет.

— У якому сенсі?

— Анна призвичаїлася тікати з двору після того, як ви з Александром поїхали, вона навіть примудрилася добратися аж до копрів — вона така хитрюща, Рубі! Ти знаєш Джейд, знаєш, як ретельно вона пильнує Анну. Але ця маленька негідниця примудрилася перехитрити нас обох, і ми не могли з нею впоратися.

— Ну і що? — спитала Рубі, дивлячись на Елізабет.

— Лі знайшов жінку на ім’я Бабка, яка є просто бездоганною доглядачкою. Розумієш, Анна знає нас і є досить розумною, щоб відволікти нашу увагу. А Бабка для неї — як цурпалок, не більше. Вона поруч, але для Анни її не існує. І від неї не так просто відкараскатися. Кажу тобі, Рубі, Лі зняв величезний тягар з моєї душі.

— Мені приємно, що ти нарешті з ним порозумілася. Ага, а ось і чай! — вигукнула Рубі, коли до кімнати зайшла Квітка Персика з тацею. — Знаю, Елізабет, тобі зараз ніколи, але однаково сідай. Я вмираю від спраги — ніхто за кордоном не може заварити пристойного чаю. Ну, окрім як у Англії, але то було досить давно.

— Ти трохи поповнішала, — зауважила Елізабет.

— І не нагадуй! Це все через оту кондитерську смакоту з кремом, яку виробляють на континенті.

Запала нетривала тиша, яку перервала Елізабет.

— А що ти від мене ховаєш, Рубі?

Рубі отетеріло витріщилася на неї.

— Ховаю? То ти стала надто підозрілою.

— А може, ти краще скажеш мені?

— Та це Александр, — неохоче відповіла Рубі.

— А що Александр? Він хворий?

— Александр? Хворий? Анітрохи! Ні, просто він змінився.

— На гірше. — В устах Елізабет ця фраза прозвучала як твердження, а не як запитання.

— Явно на гірше. — Рубі скривилася, допила чашку і налила нову. — У нього завжди була схильність до зарозумілості, але не настільки, щоб я не могла з цим примиритися чи впоратися. Вона йому навіть личила і не була позбавлена певного шарму. Інколи я заслуговувала на те, щоб мене поставили на місце, давши ляпаса. — Вона захихотіла. — У переносному сенсі, звісно. Хоча колись я таки дала йому ляпаса сама!