Найсумнішою обставиною його від’їзду було для нього те, що він не зміг зробити, що хотів: залишити Онорії мішечок золотих монет, щоб вона змогла перебитися у скрутні часи. Якби він запропонував їй це, вона б гордо відмовилася і подумала б про нього погано, дуже погано. Якби ж він залишив монети десь у такому місці, де Онорія згодом знайшла їх, то однаково її пам’ять про нього була б заплямованою. Усе, що він міг їй залишити, — це великий стос нарубаних дров, прополотий город, відремонтований коловорот колодязя, нагострена сокира — і спогад про себе.

«Я більше ніколи її не побачу. Ніколи не дізнаюся, чи став батьком її дитини, ніколи не дізнаюся про її подальшу долю».

На жах та подив Александра, Нью-Йорк виявився містом, дуже схожим на Ґлазґо або ж Ліверпуль, — у ньому так само кишіли орди людей, які купчилися у смердючих нетрях халуп. Однак важлива різниця полягала в оптимістичному настрої їх злиденних мешканців, котрі аж ніяк не вважали, що вони на все життя приречені залишатися в самісінькому низу купи людського сміття. Частково це пояснювалося багатонаціональним складом міста — люди прибули сюди з усіх куточків Європи і гуртувалися за своєю національною належністю. Попри жахливі умови життя в цих людях зовсім не було того відчуття безнадії, якого у бідняків Британії було аж надто багато. Злидар англієць чи шотландець навіть не мріяв про бунт проти обставин, про від’їзд, зате в Нью-Йорку кожен вірив у те, що часи зміняться на краще.

Принаймні так Александру здалося під час його нетривалої подорожі містом; він не хотів розлучатися зі своїм конем та мулом доти, поки не стане на трап судна, що вирушало до Лондона. Люди вищого суспільного стану, які траплялися йому на широких авеню та в комерційній частині міста, іронічно посміхалися, забачивши Александра, вважаючи, що перед ними якийсь забитий селюк у шкіряному одязі, на змореному коні та з покірливим мулом на повідку.

Невдовзі він опинився в Лондоні — іще одному казковому та величезному місті, де він раніше ніколи не бував.

— На Треднідл-стрит, — кинув він кучеру найманого екіпажа, тримаючись за ящик з золотим скарбом у подвійному дні.

І досі вбраний у одіж з оленячої шкіри та з м’яким крислатим капелюхом на голові, Александр проніс свій ящик крізь величний портал Англійського банку, поставив його на підлогу і озирнувся.

Служителі цього фінансового храму навіть думати боялися про те, щоб повестися грубо чи навіть словесно образити всякого, хто заходив до їхнього святилища, тож невдовзі перед Александром виріс пухкенький клерк і люб’язно йому посміхнувся.

— Ви американець, сер?

— Ні, шотландець, якому потрібен банк.

— Ага, зрозуміло. — Нюхом відчувши багатство, пончик-клерк не помилився: він не став відфутболювати Александра якомусь дрібному клерку, а дочекався, поки звільниться заступник директора.

Невдовзі перед Александром постала дуже важлива персона.

— Чим можу допомогти вам, сер?

— Мене звуть Александр Кінрос, і я хочу здати до вашого банку свої золоті зливки. — З цими словами він легенько штовхнув ящик носком свого чобота і додав: — На загальну вагу п’ятдесят п’ять фунтів.

Двоє дрібних службовців підняли з підлоги ящик і понесли його до офісу містера Волтера Модлінґа.

— Містере Кінрос, ви хочете сказати, що фізично перевезли п’ятдесят п’ять фунтів золота з Каліфорнії аж до Лондона? — спитав містер Модлінґ, широко розкривши очі.

— Насправді я перевіз ящик вагою сто фунтів. А золото знаходиться під моїми інструментами.

— А чому ви не вибрали банк у Сан-Франциско чи, скажімо, у Нью-Йорку?

— Тому що Англійський банк — це єдиний банк, якому я довіряю, — пояснив Александр і підсвідомо вжив специфічний вислів, який широко вживався у країні, з якої він щойно прибув. — Якщо Англійський банк піде на дно, то земля припинить обертатися. Я вже сказав вам, що я — не та людина, яка довіряє банкам.

— Англійський банк дуже радий такому компліменту з вашого боку, сер.

Виклавши на підлогу молотки, гайкові ключі, терпуги та інші, загадковіші інструменти, Александр витягнув фальшиве дно, і під ним показався справжній вміст ящика — дванадцять золотих цеглинок, що тьмяно поблискували.

— Це золото я відсепарував від амальгами в Коломі, — невимушеним тоном мовив Александр, викладаючи зливки на стіл і ставлячи фальшиве дно на місце. — Я можу здати вам його на зберігання?

Містер Модлінґ закліпав очима.

— Зберігання? В отакому вигляді? А ви не бажаєте конвертувати це золото в гроші і заробити на ньому проценти?

— Ні, не бажаю. Поки воно зберігатиметься таким, як є, воно промовлятиме само за себе. Я не маю наміру міняти його на цифру, яку запишуть у гросбух, містере Модлінґ, хоч скільки б нулів у тій цифрі не було. Але я не хочу увесь час тягати ці зливки з собою, тож, може, ви візьмете їх на зберігання?

— Авжеж, авжеж, містере Кінрос!

«Такого клієнта мені іще не доводилося бачити, — подумав Волтер Модлінґ, проводжаючи поглядом високу, дещо кошачу фігуру людини, яка повільним та широким кроком вийшла з Англійського банку. — Александр Кінрос! Найближчими роками Англійський банк іще не раз почує це ім’я — клянуся вмістом отого ящика для інструментів».