— Земна кора лежить, як кажуть деякі палеонтологи, стратами, тобто шарами — у відповідності з тими викопними рослинами та тваринами, які в цих шарах трапляються. І це свідчить, що Дарвін мав-таки рацію зі своєю теорією еволюції. Чим старша скельна порода, тим примітивніші організми в ній трапляються. Деякі породи — вони називаються первинним гнейсом — є такими старими, що зовсім не містять скам’янілостей. Але іще ніхто не добрався до цього первинного гнейсу, хоча у Британії є червоний пісковик, настільки старий, що в ньому не міститься слідів життя.

— Але, — заперечив Александр, — оті скелі, що ми бачимо в каньйоні, — у них немає ніяких рівних пласких шарів, їх важко розрізнити.

— Земна кора увесь час рухається в результаті землетрусів, — пояснив Біл. — Тому після утворення скельні пласти зсуваються, руйнуються та спотворюються — ось що з ними відбувається. Ці пласти також руйнуються вітром та водою, а буває й так: ось вони під водою у морі, та раптом — гоп! — і ось вони вже на поверхні. Коли йдеться про скельні породи, то тут наша земна куля — і справді непосидюча старушенція.

Александр дізнався, що Каліфорнія складається з молодих порід, особливо вздовж узбережжя. І її часто стрясали землетруси, хоча особисто він іще не встиг відчути жодного.

— Прибережні гори є надзвичайно молодими — пісковики та глинисті сланці, але далі на північ вони перериваються виходами граніту, що поставив їх сторч під час пліоценової ери, тобто зовсім недавно. Біля підніжжя Сьєрри є виходи вапняку на поверхню, але сам кряж, здається, складається майже цілком з чистого граніту. Саме в тих гранітових краях трапляються кварцові жили з чистим самородковим золотом, і саме ці жили ми й будемо шукати, — підсумував Біл.

Кажуть, що є люди, які нюхом чують присутність золота. Ці люди можуть навіть заприсягнути, що винюхають золото і під землею. Виявилося, що Александр був саме такою людиною.

Ранньої осені 1862 року вони вирушили на південь від Американ-ривер, женучи довжелезний караван мулів, нав’ючених усім тим, що вони придбали в Сан-Франциско, а також усім тим, чим вони розжилися на покинутих розробках, у тому числі деталі поламаного подрібнювача, каменедробарки; а на рамі, задні кінці якої волочилися по землі, їхав середніх розмірів котел для парового двигуна, який збирався збудувати Александр. Біл та Чак схилялися до того, щоб заглибитися в гори Сьєрра і піднятися вище, та розважливий Александр заперечив і наполіг на своєму, бо у них не вистачило б часу розпочати видобувні роботи до зими. До того ж він смутно відчув запах, схожий на той, який іде від золотої пломби в кутньому зубі. Той запах ішов від долини, яка нічим не вирізнялася серед сотні собі подібних — з гранітними валунами на схилах, рідко зарослих деревами.

— Спочатку спробуємо тут, — рішуче сказав він. — Якщо нічого не знайдемо, то піднімемося вище, бо мені здається, що тут є золото, і до того ж — близько до поверхні. Бачиш отой вихід породи, Чаку? Піди і поглянь на нього. Там ми і застовпимо нашу першу ділянку.

Біля підніжжя виходу породи, під шаром прілого листя та м’якої землі знаходилася товста кварцова жила. Чак потер її і відколупнув — і вона заіскрилася золотистим відблиском.

— Господи! — захоплено видихнув Чак, сівши навпочіпки. — Алексе, та ти ж просто чаклун! — Скочивши на ноги, він радісно затанцював. — Зупинімося тут, збудуймо міцну хижку і загін для коней — мули далеко не забредуть, бо в цих краях повно вовків. Алексе, починай збирати двигун.

— Не зараз, — відповів Александр, дивним чином аніскілечки не збуджений приємною новиною. — Спочатку навчіть мене підривним роботам.

Літо проминуло у лихоманці будівництва; довелося повалити багато дерев, щоб вони дійшли до кондиції, необхідної для того, щоб їх можна було спалювати в топці котла; збудувати хатину, а також приготувати все необхідне устаткування для переробляння дедалі більших куп подрібненої породи, яку Чак та Біл спочатку колупали кайлами, а потім, у міру заглиблення жили, підривали невеликими пороховими зарядами. Траплялися неминучі прикрі випадковості: Чак ледве уникнув серйозного поранення, коли вибуховий заряд детонував швидше, аніж було розраховано, Біл сильно порізав ногу, коли рубав сокирою дрова, а Александра обпекло струменем пари. Біл зашив свою рану звичайною швацькою голкою, а Чак, якому деякий час довелося подибати на саморобному костилі, лікувався якоюсь смердючою маззю на основі ведмежого жиру. Але робота тривала невпинно, бо хто знав, коли в їхню долину потраплять випадкові люди і дізнаються про їхнє відкриття?

На той час, коли прийшла зима з її холодними дощами та ожеледицею, вони вже встигли запустити видобуток на повну потужність: розбивали скельні породи і подрібнювали їх залізною п’ятою дробарки; а їхній паровий двигун аж надривався, гуркочучи та пихкаючи парою. Це був край, багатий на воду, і її було більш ніж достатньо для того, щоб пропускати її через циліндр дробарки і примушувати самородне золото сполучатися з краплинами ртуті у спеціальній камері. Те золото, яке не з’єднувалося зі ртуттю, стікало у вигляді намулу в похилий лоток, у кінці якого знаходилася мідна пластина з ртуттю, яка його і ловила.

Наприкінці весни ртуть закінчилася, зате в кущах громадилися купи лускатої речовини жовтуватого кольору.

Александру щойно виповнилося двадцять; важка праця зробила його тіло вузлуватим і жилавим; зріст його сягнув шести футів з гаком; то вже був не юнак, а дорослий чоловік.

«Однак мене вже втомило таке життя, — подумав він. — За останні шість років я не мав даху над головою, увесь час то мерзнув, то мокнув під дощем — навіть на „Квінніпіаку“ на мій гамак капала вода, бо палубу корабля не законопатили як слід. Утім, мабуть, немає такого судна, на якому палубу конопатили б добре. Я завжди наїдався досхочу, але в Ґлазґо моя їжа складалася переважно з мучних продуктів, а тут — одні боби та дичина. Смажене м’ясо та смажену картоплю я куштував востаннє на весіллі в Кінросі. Біл та Чак — хороші хлопці, начитані та обізнані в геології, але вони більше знають про Джорджа Вашингтона, аніж про Александра Македонського. Так, це життя мені вже набридло».