— Дуже сильно, — відповіла Елізабет, біла як полотно.

— То каналізаційні стоки, — пояснила місіс Голідей. — Сто сімдесят з гаком тисяч мешканців — і всі відходи стікають у бухту, перетворюючи її на справжнісіньку вигрібну яму. Наскільки мені відомо, влада має намір щось із цим робити, але це, мабуть, станеться тоді, коли на горі рак свисне, як каже мій син Бенджамін. Він — член міської ради. З водою теж великі проблеми. Звісно, ті дні, коли вода продавалася по десять шилінгів за цебро, вже минули, але й досі вона є досить коштовною. Лише фантастично багаті люди можуть дозволити собі водогін. — Місіс Голідей презирливо пирхнула. — Ясна річ, містер Джон Робертсон та містер Генрі Паркс не страждають через проблеми з водопостачанням!

Тут з’явився капітан Маркус і загримотів:

— Поверніться до своєї каюти, міс Драмонд! І негайно!

Там Елізабет і залишилася, поки «Аврору» тягнули до причалу; все, що дівчина змогла побачити крізь ілюмінатор, — це численні щогли, все, що змогла почути, — це натужні крики та чахкання двигуна.

Коли через кілька годин — принаймні їй так здалося — у двері каюти постукали, Елізабет притьмом зіскочила з койки і серце схвильовано закалатало. Але то був лише Перкінс — пасажирський стюард.

— Ваші валізи вивантажили на берег, міс, і ви мусите прослідувати за ними.

— Місіс Голідей? — гукнула Елізабет, йдучи слідком за стюардом крізь хаотичний світ лебідок, які опускали на причал ящики у великих, плетених з мотузок кошиках, червонолицих чоловіків у фланелевих сорочках і моряків, які свистіли та щось весело вигукували.

— Місіс Голідей? Та вона вже давно зійшла на берег. Попрохала дати вам ось це. — Перкінс засунув руку в кишеню жилетки і видобув звідти невеличку картку. — Якщо вона вам знадобиться, ви зможете знайти її за вказаною адресою.

Елізабет зійшла по трапу на брудні дошки причалу, де громадилися стоси великих та малих ящиків. «Де ж мої валізи?» — подумала вона.

Знайшовши валізи у відносно спокійному місці — біля стіни якогось хиткого сараю, Елізабет поклала гаманець собі на коліна і схрестила поверх нього руки. Куди вирушати, що робити? Гадаючи, що Александр Кінрос, побачивши клітчасту тканину, відразу ж її упізнає, Елізабет заздалегідь надягнула одне зі своїх саморобних платтів, але погода була явно не для саржевої вовни; мабуть, подумала вона, знемагаючи від спеки, мало з того, що вона привезла з собою у валізах, знадобиться у такому кліматі. Піт рясними краплями вкрив обличчя Елізабет; він стікав по шиї з волосся, схованого під досить тугим чепчиком, і просочувався з її ситцевої білизни на клітчасту тканину плаття.

Сталося так, що саме Елізабет першою впізнала його — завдяки опису міс МакТавіш. Вона сиділа, вдивляючись у вузький прохід між купами спущеного на причал вантажу, — і раптом побачила чоловіка, який ішов так, наче увесь світ належав йому. Високий і худорлявий, він був вдягнений незвично для її очей, що призвичаїлися до чоловіків у робочій фланелі та кепках, або у розкішних спідницях шотландських горців, або ж у солідних костюмах, накрохмалених сорочках та жорстких капелюхах. На Александрові були м’які брюки, пошиті з якоїсь жовтувато-коричневої шкіри, ненакрохмалена сорочка з легким шарфом на шиї, розстебнутий піджак з такої ж самої шкіри, яка звисала довгою бахромою на швах та по краях, і низький коричневий капелюх з широкими крисами. Під капелюхом виднілося засмагле обличчя; чорне волосся кучерями спадало на плечі, а темна борода та трохи світліші вуса були ретельно підстрижені точнісінько в такому стилі, який, якщо вірити зображенням, був притаманний самому Дияволу.

Вона підвелася, і в цю мить він теж її помітив.

— Елізабет? — спитав Александр, простягаючи руку.

Але вона не взяла його руки.

— Так ви знаєте, що я — не Джин?

— Чому б це я думав, що ти — Джин, коли ти — точно не Джин?

— Але ж ви… ви писали про Джин, — затнулася вона, не наважуючись поглянути йому в очі.

— Твій батько відповів мені і натомість запропонував тебе. Узагалі-то це не має великого значення, — сказав Александр Кінрос і, повернувшись, дав знак чоловіку, який ішов слідком за ним. — Поклади її валізи у візок, Самерсе. А я відвезу її до готелю в екіпажі. — І додав, знову обернувшись до Елізабет: — Я б знайшов тебе швидше, якби не виявилося, що мій динаміт прибув на цьому ж судні. Мені довелося вивантажувати його і складати у безпечному місці, поки ним не заволодів який-небудь заповзятливий шахрай. Ходімо.

Узявши Елізабет під руку, Александр вивів її крізь прохід на неймовірно широку вулицю, яка була одночасно і складом, і головною артерією міста. На вулиці було повно чоловіків, які довбали кайлами її дерев’яне покриття.

— Крізь доки збираються прокласти залізничну колію, — пояснив Александр Кінрос, підсаджуючи Елізабет в один з найманих екіпажів біля тротуару. І відразу ж додав, усівшись поруч із нею: — Тобі жарко. У такій одежі — не дивно.

Зібравши докупи свою сміливість, Елізабет повернула голову, щоб як слід до нього придивитися. Мала-таки рацію міс МакТавіш — Александр не був красенем, хоча мав досить правильні риси обличчя. А може, то через те, що ті риси обличчя не були притаманні Драмондам і Маррі? Важко повірити, що він був її старшим двоюрідним братом. А що викликало у Елізабет неприємний холодок на спині, так це чітка схожість Александра з Дияволом. І не лише в бороді та вусах; його брови були колючі та чорні, як вороняче крило, а глибоко посаджені й обрамлені довгими віями очі — такі темні, що важко було розрізнити зіниці.

Він поглянув на неї так само прискіпливо, але з меншою цікавістю.

— Я гадав, що ти русява — як і Джин, — мовив він.

— Я вдалася в чорнявих шотландців на ім’я Маррі.

Александр посміхнувся; як і казала міс МакТавіш, то і справді була прекрасна й дивовижна посмішка, але Елізабет аж ніяк не зомліла, забачивши її.

— Я теж, Елізабет, — сказав він і, взявши її за підборіддя, повернув обличчям до сліпучого сонця. — Але в тебе дивовижні очі — темні, але не карі й не чорні. А темно-блакитні. От і добре! Є шанс, що наші сини на вигляд будуть більше шотландцями, аніж ми з тобою.