Рубі не знала, що спонукнуло Елізабет промовляти пророцьким тоном, але, мабуть, наріжний камінь її хвороби трохи зрушив з місця, бо Елізабет добряче попоїла, її не знудило, а опісля вона спромоглася лягти поруч із Нелл на ліжко і поговорити з нею десь із півгодини. Дитина не заперечувала проти того, щоб полежати, не виказала роздратування та метушливості. Вона лишень лежала й дивилася в материне обличчя з виразом, як здалося Рубі, безконечного співчуття. «Може, деякі шотландці і схильні до легких зрушень стріхи, — подумала вона. — У Елізабет і її доньки є якась химерна потойбічність, тож як же такий зашкарублий та прагматичний інженер, як Александр, упорається з цією ситуацією?»

Сер Едвард Вайлер повернувся оглянути Елізабет на День дурня — першого квітня. Вигляд у нього був дещо знічений. З ним прибула його дружина, леді Вайлер.

— Е… е… е… у мене з’явилося неочікуване «вікно», — збрехав він, — і я дізнався, що сьогодні йде потяг на Кінрос, тому вирішив підскочити і перевірити, як у вас справи, місіс Кінрос.

— Звіть мене Елізабет, — приязно посміхнулася вона. — Звіть мене так увесь час, а не лише тоді, коли мені погано. Так приємно бачити вас, леді Вайлер. Скажіть мені, будь ласка, чи достатньо великим є те «вікно», чи зможете побути у нас кілька днів.

— На жаль, цьогорічна сіднейська спека далася леді Вайлер взнаки. Якщо чесно, вона її просто виснажила. Тож, якщо ви не заперечуєте, Елізабет, вона залишиться у вас на кілька днів. На жаль, я маю мало вільного часу, тому я швиденько вас огляну і спробую встигнути на сьогоднішній поїзд у зворотному напрямку.

Заявивши, що стан її здоров’я є досить непоганим, незважаючи на худобу, доктор Вайлер вицідив з Елізабет пінту крові, а потім поїхав.

— А тепер, коли він відбув, — змовницьки сказала леді Вайлер, — ви можете звати мене Маргарет. Едвард — милий чоловік, але відтоді, як він здобув звання «сер», він трохи відірвався від дійсності і наполягає, щоб до мене зверталися виключно «леді Вайлер». Ось що робить титул з людьми. Він виріс у бідній сім’ї, але його батьки нашкребли грошей, відмовляючи собі у всьому, щоб дати йому медичну освіту. Його батько працював на трьох роботах, а мати брала додому прання та шитво.

— А він навчався у Сіднейському університеті? — спитала Елізабет.

— Борони Боже, ні! Там же немає медичного факультету — і взагалі, коли йому було вісімнадцять, узагалі не існувало ніякого Сіднейського університету. Тому йому довелося податися до шпиталю Святого Варфоломія у Лондоні — один з найстаріших шпиталів у світі, заснований у дванадцятому сторіччі, десь так. А може, і найстаріший, хтозна. Та як би там не було, цей шпиталь — дуже старий. Акушерство та гінекологія були зовсім новими спеціальностями, і післяпологовий сепсис був у ті часи звичним явищем, якщо жінки народжували у шпиталі. Більшість пацієнток Едварда народжували дітей удома, тому йому довелося попобігати з однієї вулиці на іншу зі своїм чорним портфелем — то було жахливо, але забезпечило безцінний досвід. Коли ж він повернувся додому — а він народився у Сіднеї 1817 року, — йому спочатку було важко. Бачите, ми обидва — євреї, а люди зазвичай зневажають євреїв.

— Як і нехристів китайців, — співчутливо мовила Елізабет.

— Так, нехристиян.

— Але він досяг успіху.

— О, так! Він був таким гарним фахівцем! На цілу голову вище за отих… ветеринарів, що називають себе акушерами. Одного разу він урятував життя й дитину жінки, яка займала високе суспільне становище, — і всі його проблеми зійшли нанівець. Люди стали ходити до нього натовпами — єврей він чи ні. Бо він дуже добре знав свою справу, — сухо мовила Маргарет.

— А ви, Маргарет? Ви народилися у Сіднеї? У вас не місцевий акцент.

— Ні, я була повитухою при шпиталі Варфоломія, і саме там я його і зустріла. Ми побралися і сюди приїхали вже вдвох. — Її обличчя просіяло. — Він так багато читає, Елізабет! Кожне нове досягнення швидко засвоюється і стає частиною його гінекологічного арсеналу. Наприклад, він нещодавно прочитав про жінку, яка пережила кесарів розтин минулого року в Італії. Тому ми у вересні вирушили до Італії, щоб поговорити з хірургом — іще одним Едвардом, хоча, звісно, доктор Порро зветься Едуардо. Якби мій Едвард мав змогу рятувати жінок та дітей за допомогою кесаревого розтину, він був би найщасливішою людиною у світі.

— А що сталося з його батьками?

— Вони прожили достатньо довго, щоб насолодитися плодами його успіху. Бог був до них милостивим.

— А скільки років вашим дітям?

— Руф — майже тридцять, вона вийшла заміж за іншого лікаря-єврея, а Симон — у Лондоні, у шпиталі Святого Варфоломія. Коли він скінчить заняття, то стане допомагати батьку в його роботі.

— Я так рада, що ви тут, Маргарет.

— І я також. Якщо ви не будете проти, то я хотіла б залишитися тут аж до пологів, а до Сіднея повернутися з Едвардом.

Посмішка округлила губи Елізабет.

— Гадаю, ані я, ані Александр не будемо проти, Маргарет.

Два дні по тому стан Елізабет раптово погіршився: токсикоз повернувся разом із передчасними переймами. Александр послав термінову телеграму серу Едварду в Сідней, але він знав, що гінеколог ніяк не зможе прибути раніше, ніж через добу. Порятунок Елізабет і дитини ліг повністю на леді Вайлер, яка взяла Рубі своєю першою помічницею. Та сама передбачливість, яка спонукнула сера Едварда приїхати передчасно до Кінроса, підказала йому потребу залишити все необхідне для своєї дружини на той випадок, коли його самого не виявиться на місці. Тому Маргарет Вайлер зайняла пост свого чоловіка, роблячи ін’єкції сульфату магнію і долаючи конвульсії, а тим часом Рубі займалася самим процесом дітонародження, відривчасто кидаючи запитання офіційній акушерці та виконуючи так само відривчасті накази. Цього разу було більше конвульсій, а інтервали між ними були меншими. Елізабет і досі смикалася, коли народилася дитина — крихітне худеньке створіння, до того ж таке синє та скоцюрблене, що Маргарет Вайлер довелося залишити Елізабет на Джейд, а самій допомагати Рубі оживляти другу дівчинку. Цілих п’ять хвилин вони ляскали та масажували малесеньку істоту, поки та смикнулася, вхопила ротом повітря і тихенько заскімлила. Після цього Маргарет відразу ж повернулася до Елізабет, залишивши Рубі доглядати за дитиною. Дві години по тому конвульсії закінчилися, однак тимчасово; Елізабет була жива і в глибоку кому не впала.