Лі вирахував, що Елізабет не пізнала такого життя. І це була більше аніж інтуїція: якось Александр вибухнув різкою критикою на адресу шотландського міста Кінрос, його пресвітеріанського священика та клану Драмондів, до якого належала й Елізабет. Якщо вірити Александру, то дівчат у цьому клані тримали у фактичній ізоляції. І от із цього затвірництва Елізабет відразу ж потрапила у шлюб з чоловіком, набагато старшим за неї; Александру минулого квітня виповнилося тридцять дев’ять. Вона користувалася своєю красою як одягом, приблизно так, як чоловіки сприймають уніформу, щоб продемонструвати світу, як багато значить вона для Александра.

«Чому ж я їй не сподобався? Тому що я метис? Ні, я не повірю, що моя матір так її любила б, якби знала, що Елізабет — фанатичка. Хоча він такий дивний — цей їхній альянс! Вона не може не знати про стосунки Александра і моєї матері».

— А Елізабет знає про тебе і Александра? — спитав він.

— Звісно, знає. Він намагався тримати нас на відстані, але не зміг. Не встигли ми поглянути одна на одну, як відразу ж стали вірними подругами, — пояснила Рубі.

«Іще одна відповідь на іще одне запитання. Однак таємниця стає дедалі загадковішою, а припущення — дедалі боліснішими. Що ж вони скажуть завтра під час обіду, коли я підірву свій заряд динаміту? Жду не діждуся!»

Перше, що побачив Лі, коли заснув, — це рот Елізабет, і йому дуже захотілося його поцілувати.

— Дивно, що Нелл не вийшла до нас перед учорашньою вечерею, — сказала Рубі, вітаючи Лі обіймами. — Ну як Сунь?

Лі теж обійняв її і посмикав за свій накрохмалений комірець.

— А мені обов’язково носити оцей хомут під час обіду тільки через те, що сьогодні неділя?

— Так, обов’язково. Елізабет ходить на службу до англіканської церкви, тому вона буде в парадному вбранні і в капелюсі. Ти так і не сказав мені, як там Сунь.

— У прекрасній формі — а як інакше? Здається, австралійська плутократія більше підходить моєму татусеві, аніж коли б він був звичайним китайським принцом у Пекіні. Ду-уже був радий мене бачити! Мені здалося, він проклинає той день, коли від мене відмовився.

— Розумієш, звідки йому було знати, що трапиться в майбутньому? Тоді, коли ти іще був гарненьким пухкеньким хлопчиком, — посміхнулася Рубі. — Він втратив, я знайшла.

— Пригадується, ти сказала, що вчора увечері мала підійти Нелл. Дивно, чому вона не прийшла?

— І справді дивно. Мабуть, через те, що вона — прихильниця вчення Дарвіна і відкидає релігійні постулати про те, що світ створив Бог.

— У шість років? Не сміши мене, мамо!

— Вона — справжнісінький вундеркінд, сину. Її цікавить здебільшого наука, хоча вона також малює, креслить, ліпить скульптури і винятково гарно грає на арфі та на фортепіано. Коли її пальці зможуть покрити октаву, я влаштую змагання. Я люблю її, але багато людей — не люблять. — Рубі посміхнулася. — Шокувати співбесідника — це її найбільший гріх. Тобі ця риса нікого не нагадує? Якщо гарненько подумати, то, напевне, саме через це Елізабет і не дала їй прийти до нас учора ввечері. Спочатку вона засунула б за пояс єпископа, а потім би прочитала лекцію про пеніс в ерегованому та спокійному станах. Вона марить анатомією і досить швидко здогадалася, що певні її аспекти у певній аудиторії можуть стати соціальним динамітом.

Лі вибухнув сміхом.

— От зухвале дівчисько! Гадаю, вона мені теж сподобається.

— Я знаю, що життя Елізабет було і буде важким, — мовила Рубі, — але дуже боюся, що життя Нелл буде іще важчим.

— Для кого, для дочки Александра Кінроса? Мамо, Нелл — це австралійська шляхта!

— Може, вона й донька Александра Кінроса, але вона — жінка, сину. Жінка, яка цікавиться речами, котрі чоловіки вважають виключно своєю прерогативою. Вона така педантка! Справжня «синя панчоха»! Звісно, Александр від цього просто в захваті, але він не зможе захищати Нелл від наскоків та образ усе її життя.

Тож, коли настав обідній час після служби, Лі з великою цікавістю поглянув на Нелл — і побачив Александра. Якщо підстригти її волосся та вдягнути її в шорти, то вийде шестирічний Александр. Це викликало у Лі приплив симпатії, але Нелл притримала свою симпатію до того моменту, коли він здасть екзамен, який вона збиралася йому влаштувати.

Спочатку, одначе, він мав привітатися з Елізабет і Анною.

«Дуже красиве дитя, викапана Елізабет — за винятком очей».

— Познайомся, Анно, це — Лі, — мовила Елізабет, тримаючи Анну на руках. — Лі. Це — Лі. Скажи — Лі!

— Лялька, — мовила Анна і помахала лялькою, яку тримала в руці.

— А можна я візьму її на руки? — спитав Лі.

— Вона розплачеться, тому я не можу цього дозволити, — пролунала стисла й холодна відповідь.

— Ні, не розплачеться, — спокійно сказав хлопець, забираючи дівчинку з материних рук. — Ось бачиш. Привіт, Анно-ванно! — Він обцілував усе її личко, і мала заворожено поглянула на нього. Її ще ніхто так не цілував. — Мене звуть Лі, Анно-ванно. Можеш сказати «Лі»? Лі, Лі, Лі.