Анна повернулася, обхопила його рученятами за шию — і намацала косу.

— Змія! — сказала вона, посмикуючи Лі за косу.

У Елізабет аж щелепа відвисла.

— Джейд, а я й не знала, що вона вимовляє слово «змія»!

— Я теж не знала, міс Лізі! — отетеріло відповіла Джейд.

— Це — не змія, а коса. Ой-ой! — стиха вигукнув Лі, але навіть не скривився, хоча мала з чималенькою силою смикала його за волосся. — Мене звуть Лі, Лі, Лі.

— Лі, — повторила Анна, обіймаючи його. — Лі, Лі.

Усі радісно загукали.

«Добре це чи погано, що я посмів втрутитися в чужі справи?» — подумав Лі, передаючи Анну Джейд, яка відразу ж пішла з нею на кухню поспілкуватися з Семом Вонґом.

Лі, Рубі, Елізабет і Нелл сіли за стіл у приватній їдальні Рубі; Нелл усілася на подушку.

— Лі, а чим займається мій татко?

— Вивчає дуже ефективну німецьку телеграфну систему у фірмі Ернста і Фрідріха Сіменсів.

— О, так, Сіменс і Гальке, — мовила Нелл і нахмурилася. — Особисто я гадаю, що той Сіменс, якого звуть Вільгельм, є найцікавішим з них.

— Повністю з тобою згоден, Нелл. Тільки річ у тім, що Вільгельм став Вільямом і зараз мешкає в Англії — там краще патентне законодавство, аніж у Німеччині.

— Німеччина лише недавно стала об’єднаною державою, ось чому там гірше законодавство.

— Дай час графу Бісмарку, Нелл.

— Його звуть Отто, до речі.

— Ти зарозуміла, — спокійним тоном сказав Лі.

— Ні, я не зарозуміла!

— А от і ні — зарозуміла. По-справжньому ерудовані люди не приголомшують своїх менш ерудованих братів непотрібними фактами. Ти знаєш, що Бісмарка звуть Отто, і я теж цілком випадково знаю, що його звуть Отто. Але я не намагаюся демонструвати свою обізнаність тільки заради того, щоб уразити моїх слухачів.

Дівчинка замовкла, закрившись, як чутлива рослина від дотику; обличчя її почервоніло, повіки опустилися, а рот випрямився у ниточку — як і в Александра. Запала тиша, а потім дві жінки стали обговорювати — що ж казати і що робити; нарешті вони вирішили проігнорувати цей потужний ляпас, завданий самолюбству Нелл. Рубі — тому що вважала, що цей урок з часом піде дівчинці на користь, а Елізабет — тому що хтось нарешті наважився зробити те, чого вона зробити ніяк не наважувалася, — поставити дочку на місце. А тим часом Лі поїдав свій омлет із таким виглядом, наче нічого не сталося.

Сидячи напроти за маленьким круглим столиком, Елізабет нишком поглядала на нього, насолоджуючись незвичною інтимністю спостереження за тим, як він їсть, як рухається його рот, як грають м’язи на щоках, як акуратно він жує і ковтає: ретельно, неквапливо і красиво. Він підняв голову і зазирнув у її очі так несподівано, що у неї не залишилося сумнівів — він устиг прочитати в її очах її думки; вона не почервоніла, але на мить він встигнув помітити страшенно сором’язливу істоту, яку застукали зненацька. А потім в очах Елізабет опустилися непроникні завіси, і вона продовжила наминати омлет з удаваним ентузіазмом. «Що ж там відбувається за твоїм фасадом, Елізабет? Про що ти думала, коли в той саме момент спостерігала за мною? Розкажи мені про своє приховане „я“»!

— Недоліком твого навчання в Англії є те, що у тебе в Кінросі немає друзів-однолітків, сину, — сказала Рубі. — Тому, боюся, твій вісімнадцятий день народження пройде в компанії таких старих та занудливих жінок, як я та Елізабет. Ми завжди можемо запросити в гості священика англіканської церкви, ну і, звісно, мера міста, тобто Суня.

— Якщо чесно, мені не потрібно, щоб відзначався мій день народження, мамо.

— Це не потрібно нікому, але це не змінює того факту, що він однаково буде відзначатися. — На обличчі Рубі з’явився пустотливий вираз. — Шкода, що ти не привіз із собою свою райську пташку.

— Райську пташку? — здивувалася Елізабет. — Нелл, не длубайся в їжі. Якщо не хочеш їсти, іди геть.

І Нелл пішла, кинувши на Рубі погляд, сповнений пекучого докору.

— Райська пташка, — пояснив Лі, коли Нелл нарешті вийшла, — це дама, у якої привабливості більше, аніж добропорядності. Я маю одну таку в Англії.

— Господи! Рано ж ви починаєте, Костевани! — в’їдливо мовила Елізабет.

— Принаймні, Костевани не такі занудливо-добропорядні, як дехто! — відрізав Лі.

З кам’яним виразом обличчя Елізабет підвелася з-за столу.

— Я мушу йти додому. — І відразу ж вийшла, гукнувши Джейд.

Лі уставився на матір, звівши одну брову.

— Нарешті я пробудив емоційну реакцію у мадам Крижана Бурулька, — мовив він з роздратованою міною.

— То була моя помилка, мені не слід було торкатися цієї теми. Ой, Лі, я не народжена для правильного поводження з пристойними людьми! — скрикнула Рубі. — Усе, що я хочу, — це оживити огидно-монотонне життя цієї бідолашної закомплексованої дівчини! Зазвичай моя вульгарність чимало її забавляє, навіть коли я її шокую. Але явно не сьогодні.