Ніккі була рада почути, що Річард не втратив здатність міркувати логічно над важливими питаннями. Коли Річард зосереджувався на чомусь важливому для нього, здавалося, він не помічає нічого навколо, але було б помилкою, думати, що він про щось міг забути. Зараз, фактично, він у кількох словах змалював Віктору текучу ситуацію. Але по його очах було видно, що його зараз мучить інше, більш важливе для нього питання.

Погляд сірих очей Річарда раптово вп'явся в Ніккі.

— Ти ж була не з Віктором і його людьми? — Раптовий спалах розуміння пронизав Ніккі. Вона знала, чому він поставив це питання. Він намагався відновити в пам'яті події того ранку. Це були частини рівняння, складаючи які разом, він сподівався знайти відповідь.

— Ні, — відповіла Ніккі. — Я не отримала листа з відповіддю і тому не знала, що сталося з тобою. У мою відсутність, Віктор сам почав шукати тебе. Трохи пізніше я повернулася в Алтур-Ранг і дізнавшись куди пішов Віктор, постаралася наздогнати його. На другий день шляху я була вже дуже близько і зі світанком третього дня, мені це майже вдалося. Минуло майже дві години після сходу сонця коли я почула звуки битви. Я встигла майже на самий кінець.

Річард задумливо кивнув. — Коли я прокинувся, Келен поруч не було. Я спробував її знайти, і навіть надумав повернутися в Алтур-Ранг за допомогою, щоби спробувати пошукати її разом з вами. Але потім я почув солдатів, які йшли через ліс.

Річард зробив крок у бік. — Вони рухалися ланцюгом між деревами. Я був прихований тінню. Вони не могли побачити мене, однак, я їх бачив як на долоні.

— А чому ти не сховався? — Запитав Віктор.

— Вони йшли прямо на мене. Я не знав, що вони тут роблять, але було схоже, що вони прочісували ліс, і я б не зміг довго ховатися. І, крім того, Келен могла бути поблизу, а я не міг дозволити їм заподіяти їй шкоду. Адже якби я чекав далі, солдати б самі знайшли мене, і я втратив би елемент раптовості. Крім того, наближався світанок. Темрява і несподіванка були моєю перевагою. Я не знав де Келен і повинен був зупинити їх.

Ніхто не сказав ні слова.

Річард повернувся до Кари.

— А де була ти? — Кара здивовано моргнула. Вона на мить задумалася перш, ніж відповісти.

— Я…, я точно не пам'ятаю. — Річард насупився.

— Ти і не пам'ятаєш?

— Я робила обхід нашого табору. Я пам'ятаю, що щось мене насторожило, і я вирішила пересвідчитися, що навколо спокійно. А потім відчула запах диму і почула дзвін мечів.

— І ти відразу кинулася назад? — Кара смикала косу, перекинуту через плече. Було видно, що вона не може пригадати.

— Ні — Вона спохмурніла. — Ні, я зрозуміла, що щось сталося; що на вас напали, я чула передсмертні крики людей і дзвін сталі. А потім я побачила Віктора і його людей, а дим, що я відчула, був від їх багаття. Я подумала, що якщо я ближче до них, ніж ви, то самим правильним у цій ситуації, буде розбудити їх і прийти до вас на допомогу.

— Що ж, досить логічно, — сказав Річард. Він втомлено провів долонею по обличчю.

— Це правда, — сказав Віктор. — Кара була поруч з нами, коли я теж почув дзенькіт сталі. Я пам'ятаю це, бо вже не спав. — Брова Річарда підвелася. — Ти не спав?

— Так. Мене розбудило виття вовка.

Річард різко нахилився до коваля — Ти чув виття вовків?

— Ні, — Віктор насупився, пригадуючи, — вив тільки один.

Три людини чекали в мовчанні, поки Річард дивлячись у простір, подумки намагаючись поєднати разом частини якоїсь великої головоломки. Ніккі озирнулася через плече на загін під кленом. Хтось із чоловіків позіхав, очікуючи, інші розташувалися на землі, решта ліниво базікали. Деякі, сховавши зброю, притулилися до стовбурів дерев і роздивлялися найближчий ліс. Вони чекали.

— Це трапилося сьогодні вранці — прошепотів сам до себе Річард. — Сьогодні, коли я ще не зовсім прокинувся, але й не спав уже, то точно пам'ятав, що сталося того ранку, коли зникла Келен.

— У ранок битви — м'яко поправила Ніккі.

Занурившись у свої думки, Річард, здавалося, не почув її.

— Я, мабуть, з якихось причин пам'ятав те, що трапилося в той ранок, коли я прокинувся. Він раптом повернувся і схопив її за руку. — Коли ви несли мене пораненого в той будинок, півні кричали?

Здивована різкою зміною предмету розмови, і не розуміючи, чого він добивається, Ніккі знизала плечима. — Гадаю, це могло бути. Я не пам'ятаю. А що?

— Вітру не було. Я пам'ятаю, що чув каркання ворони, крик півня, бачив нерухомі гілки дерев наді мною. Вітру не було взагалі. Я пам'ятаю, всі вони були зовсім нерухомими.

— Ви маєте рацію, лорд Рал — сказала Кара. — Я пам'ятаю, що коли натрапила на табір Віктора, дим від багать піднімався прямо вгору, тому що повітря було абсолютно спокійним. Я думаю, саме тому ми змогли так здалеку почути дзвін сталі та крики — не було навіть легкого вітерцю, щоб заглушати звуки.