Якщо, звичайно, він не вигадав похоронне багаття, і сповідниць не прийнято було ховати інакше.

— Значить, ти пішов туди? — Запитав Зедд. — Вниз, де знаходилася могила?

— Так, а потім прийшла Денна…

— Денна померла, — сказала Кара, вперше перервавши його. — Ви вбили її, щоб звільнитися з Народного Палацу. Вона не могла бути там… якщо, звичайно, там не з'явився її дух.

— Правильно, — відповів Річард, повертаючись до Кари. — Так і було. Вона прийшла, як дух, і відвела мене до Келен, в якесь місце між світами, де ми були разом.

Кара коротко глянула на чарівника. Вона не змогла приховати сумнів у погляді, тому старанно відводила очі і чесала шию.

Ніккі захотілося кричати. Його історія ставала хитромудрою до безумства. Вона пам'ятала, як в дитинстві аббатиса сказала їй, що одного разу посаджене насіння брехні з часом виростає у величезне дерево, заплутане і неконтрольоване.

Зедд підійшов ззаду і м'яко обняв Річарда за плечі.

— Ходімо, мій хлопчику. Думаю, тобі треба відпочити, а потім ми можемо…

— Ні! — Викрикнув Річард, вивернувшись з його рук. — Це не мої фантазії. Я не вигадав все це!

Ніккі знала, що він тільки цим і займається. У певному сенсі, це було чудово. Він так уміло вигадував все нові і нові події на підтвердження своєї омани, наводив такі логічні пояснення, так спритно уникав пасток, що розставлялися правдою.

Але це не могло тривати постійно. Була справжня Мати-сповідниця, похована в цій могилі. І це було надто реально — якщо звичайно в Серединних Землях і правда не прийнято кремувати сповідниць. У цьому випадку Річард буде продовжувати чіплятися за свою фантазію, поки несподівано не виникне наступна проблема. Але рано чи пізно з'явиться щось, здатне зруйнувати його оману.

Зедд спробував знову.

— Річард, ти втомився. Схоже, ти весь цей час не злазив з коня…

— Я можу довести це, — зі спокійним викликом вимовив Річард.

Всі замовкли.

— Я знаю, що ви мені не вірите. Жоден з вас. Але я можу все довести.

— Що саме? — Перепитав Зедд.

— Пішли. Ходімо зі мною до могили.

— Кажу ж тобі, Річард, напис на могильному камені нічого не доводить, навіть якщо там написано те, що ти говориш. Це досить звичайна фраза, з тих, що часто пишуть на могилах.

— А те, що тіло Матері-сповідники спалено на похоронному багатті? Це ж було частиною твого виверту, ти не міг допустити, щоб тіло поховали цілком. У той день, коли ти інсценував її похорон.

По виду Зедда ставало ясно, що в ньому все більше наростає обурення. — За весь час, поки я живу, тіло Матері-сповідники ще жодного разу не піддавалося подібному оскверненню. Зазвичай, Матір-Сповідницю одягнену в її біле плаття клали в труну сріблястого кольору, і всі бажаючі могли в останній раз поглянути на неї і попрощатися, перш ніж труну опустять в землю.

Річард вп'явся поглядом у діда, потім у Кару, і нарешті в Ніккі.

— Добре. Якщо я повинен розкопати цю могилу, щоб довести мою правоту, я це зроблю. Я доведу, що під цим могильним каменем ніхто не похований. І ми повинні покінчити з цим, перш ніж вирішувати подальші проблеми. А щоб успішно вирішити їх, мені потрібно, щоб ви всі мені повірили.

Зедд розвів руками. — Річард, в цьому немає необхідності…

— Є! Є необхідність! Я хочу повернути моє життя!

На це ніхто не зміг заперечити.

— Зедд, я коли-небудь брехав тобі? Навмисно обманював?

— Ні, хлопчику. Такого ніколи не було.

— Зараз я теж не брешу.

— Річард, — втрутилася Ніккі, — ніхто не каже, що ти брешеш. Просто ти сприймаєш марення, викликане пораненням, за реальність. Це не твоя вина. Всі ми знаємо, що ти робиш це ненавмисно.

Він повернувся до діда. — Зедд, невже ти теж не бачиш? Подумай. У світі щось іде не так, як потрібно. Щось жахливо неправильно. З якоїсь причини, я — єдиний, хто усвідомлює це. Я не зміг з'ясувати, чому так відбувається. І я — єдиний, хто пам'ятає про Келен. За цим щось стоїть. Щось погане. Можливо, в цьому замішаний Джеган?

— Джеган створив Звіра, який полює за тобою, — сказала Ніккі. — На це пішли всі його сили. Він не міг робити щось ще. Крім того, навіщо йому це потрібно, якщо Звір вже переслідує тебе?

— Не знаю. Всіх відповідей у мене ще немає, є тільки частина фактів.

— І як вийшло, що правду знаєш тільки ти один. Чому всі раптом втратили пам'ять? — Запитав Зедд.

— Цього я теж не знаю. Але можу підтвердити свої слова — я можу показати могилу. Йдемо.

— Повторюю, Річард, на камені просто звичайні слова скорботи.