— Це щось шукало вас, лорд Рал, — сказала Кара. — Я не хочу, щоб ви були тут, якщо воно надумає повернутися перевірити.

Річард раптом помітив, що якимось чином Кара в її червоною шкірі більше не здавалася недоречною в цьому лісі. Тепер її одяг вже поєднувався з усією навколишнього кров'ю.

Усе ще не готовий залишити пошуки того, що вбило людей, відчуваючи що в душі піднімається темна тривога, Річард, насупившись, дивився на Морд-Сіт. — Що змушує тебе думати, що воно шукало мене?

— Я вже сказала, — крізь зціплені зуби відповіла Ніккі, підтримуючи наполегливість Кари, — що зараз не час і не місце, щоб обговорювати це. Тут ми нічого не доб'ємося. Ми вже нічим не можемо допомогти цим людям.

«Не можемо допомогти»… Так само, як він не може допомогти Келен? Він не міг дозволити собі навіть подумати про це.

Він подивився на північ. Річард не знав, де її шукати. Те, що камінь, який був зрушений з місця знаходився на північ від їх табору, зовсім не означало що той, хто захопив Келен пішов у тому напрямку. Можливо, вони пішли на північ, просто щоб уникнути зустрічі з Віктором і його загоном, а заодно і з солдатами, що охороняють обоз. Ймовірно, вони лише хотіли залишитися невпізнаними, поки не відійшли подалі. Потім вони могли піти куди завгодно.

Але куди?

Річард розумів, що йому потрібна допомога.

Він намагався обдумати, хто міг би допомогти в такій справі. Хто б повірив йому? Міг би повірити Зедд, але Річард сумнівався, що його дідусь зможе запропонувати ту допомогу, яка потрібна в таких обставинах. Він зараз дуже далеко, та й здібностей Зедда недостатньо, щоб справитися з цією непростою задачею.

Хто захотів би допомогти, і знав би як це зробити?

Річард різко повернувся до Віктора. — Де нам знайти коней? Нам терміново потрібні коні. Де найближче місце?

Таке питання застало Віктора зненацька. Він підвісив булаву до пояса, іншою рукою витер з лоба дощові краплі, обдумуючи питання. Його брови поповзли вгору. — Алтур-Ранг, ймовірно, ближче за все, — відповів він після хвилинного роздуму.

Річард вклав меч назад у піхви. — Йдемо, ми повинні поспішити.

Задоволена його рішенням, Кара злегка підштовхнула його в напрямку Алтур-Рангу. В очах Ніккі промайнуло підозра, але вона була так задоволена його рішенням вибратися з цього лісу смерті, що навіть не стала питати, навіщо йому знадобилися коні.

Забувши про втому, четверо супутників залишили товаришів, яким вже нічим не могли допомогти. Пригнічені тим, що змушені залишити їх у такому стані, вони тим не менш усвідомлювали, що залишитися і поховати всіх цих людей було б надто небезпечно. Похорон був дуже великим ризиком для їхнього життя.

Гнів згас, як тільки меч опинився в піхвах. Місце гніву зайняло горе і біль втрати, скорбота за мертвими. Ліс, здавалося, плакав разом з ними.

Але гірше за все був страх від невідомості, що могло трапитися з Келен. Якщо вона в руках цього зла…

— Думай про рішення, — нагадав собі Річард.

Щоб її розшукати, йому знадобиться допомога. Щоб отримати допомогу, йому потрібні коні. Це було першим кроком до вирішення проблеми. У них була ще половина світлого часу доби. І він не має наміру витратити даремно жодної миті.

У виснажливому темпі Річард повів їх через густий ліс. Ніхто не скаржився.

У густішаючих сутінках Річард і Кара, використовували міцні, як дріт, коріння сосни, щоб зв'язати тонкі стовбури. Віктор і Ніккі на густо зарослому деревами схилі збирали гілки ялівцю. Річард притримував дерева разом, поки Кара зв'язувала їх корінням, схожими на мотузку. Річард обрізав надлишок кореня, щоб використати в іншому місці, і вклав ніж назад в чохол на поясі. Надійно скріпивши стовбури під укриттям скельного виступу, він почав настилати на них гілки ялівцю. Поки він робив це, Кара укріплювала гілки, які вибилися, щоб утримати їх разом. Віктор і Ніккі тягали все нові і нові оберемки м'яких гілок.

Ділянка під нависаючою скелею була досить сухою, шкода тільки, що недостатньо великою. Навіс розширював притулок, даючи достатньо місця, щоб можна було лягти. Без вогню було не дуже тепло, але, принаймні, сухо.

Весь день йшов дощ, повільний і безперервний. Поки вони рухалися, їм було досить тепло, але тепер, коли вони зупинилися на ночівлю, холод непохитно почав охоплювати їх. Навіть у не дуже холодну погоду вологість висмоктує з людини необхідне тепло, позбавляючи її сил. Річард знав, що навіть не дуже холодна, але волога погода могла досить остудити тіло, щоб виснажити, або навіть вбити людину.

Враховуючи, як мало спали в останні три дні Ніккі і Кара, і беручи до уваги свій власний послаблений стан, Річард визнавав, що сухе і тепле місце для відпочинку просто необхідне, або вони всі виявляться в біді. А він не міг дозволити нічому затримувати його.

Протягом усього дня і частини вечора вони в незмінному швидкому темпі рухалися до Алтур-Ранга. Після видовища звірячої різанини, ні в кого з чотирьох не було апетиту, але вони все ж розуміли, що їм необхідно поїсти, щоб зберегти сили для подорожі, тому, пробиваючись по бездоріжжю через дику місцевість, вони на ходу жували в'ялене м'ясо та сухарі.