…Жила собі дівчина, така як усі, але, як тільки вона переступила поріг юності, то стала помічати біля себе Смерть, часом у людській подобі, часом у звіриній, а інколи то був просто згусток тіні, що падав під ноги. Вона не знала, що то Смерть, але, мабуть, інші люди здогадувались, і сторонились дівчини, хоч вона виглядала, як усі. Досить скоро вона зосталась сама. Ходячи за нею, Смерть зачіпала ненароком рідних і близьких, й ті, звісно, помирали. Декому це не шкодило, бо він уже нажився на світі, а дехто ще навіть не усвідомлював конечності власного існування. Поступово дівчина стала вважати, хоча не посміла б сказати цього уголос, що Смерть забирає тих, кого потрібно забрати, у якусь країну, а тому плакати не варто, бо всі там ми колись зустрінемось. Тому вини за нею нема і Смерть обрала її просто, аби не ходити самій.

Якось дівчина побачила у лісі квітуче дерево й сіла під ним відпочити, Бджоли гули над нею, запаморочливо пахли жовто-зелені суцвіття, літали пташки. Вона була в розквіті літ і мала б нагадувати це веселе дерево, яке цвіло, бо так веліли Закони Всесвіту, але коси її вже посіклися, барви лиця поблякли, очі запали. Це їй видалось дуже несправедливим, бо, по суті, вона була лише забавкою Смерті і не могла втручатись у її справи. Чому Смерть обрала саме її, вона не відала. Чи існувала якась поважна причина, чи це був просто сліпий випадок. Сидячи під квітучим деревом, дівчина подумала, що це місце — найкраще, і що вона тут хотіла б залишитись навічно. Адже ніщо більше не пов’язувало її зі світом людей, оскільки її боялись.

— А ще, — казав Джо, — у цієї дівчини, що так непомітно зістарілась, бо не хотіла дивитись у дзеркало, щоб не зустрітись поглядом зі Смертю, була всохла права рука, бо надто часто їй доводилося закривати очі померлим.

Цю дуже просту історію, що навіть не мала закінчення, Яків наповнював власними рефлексіями і навіть колись записав на папері. Історію він приніс із собою, а от папери залишились у тому світі. Тепер, коли він сидів біля криниці, у якій вода була дуже глибоко схована, йому вдалося збагнути одну річ: Смерть хотіла виглядати привабливою в очах людей, от і обрала своїм знаряддям дівчину. І покинула її, коли та зів’яла. А він, Яків, пробував оживити мертве, йдучи по слідах. Джо не схвалив би цього.

Можливо, тільки тепер, потрапивши до цього дивовижного міста, він зрозумів, що мусить стати з Притулком одним цілим, не озираючись на той світ і на себе самого. Це злиття мусить відбутися, аби він приніс частину Притулку в той непривітний жорстокий світ. Інакше не зможе повернутися.

У Притулку немає чужинців. Можна вважати це осяянням і повернутись назад до Воріт, але Яків гостро відчув, як йому бракує зараз людей, як хочеться, щоб усе довкола ожило. Якщо в місті панує тиша, то воно або спить, або мертве.

Писар встав і заглянув спершу до криниці, а потім обдивився її довкола, міркуючи, як звідти беруть воду. Його криниця, і ті, що він бачив раніше, були неглибокі і воду брали звідти з допомогою жердини, на якій висіло відро. Тут товста мотузка була намотана на дерев’яний вал, збоку якого були дві ручки. Яків помалу почав спускати відро у криницю, намагаючись не відпустити ручки. Коли відро нарешті торкнулось води, почувся глухий сплеск. Яків витягував відро дуже довго. Здавалось, линві не буде кінця. Коли лишалось зовсім мало витків, хтось з протилежного боку вхопився за ручку, і відро вигулькнуло біля цямрини. Він підхопив його, поставив на край і аж тоді зміг випустити ручку.

— Я думав, що то Лавро, — мовив трохи здивовано старий низенький чоловік. — Ми з ним допомагаємо один одному витягнути воду. Доброго дня!

— Доброго ранку! — привітався Яків. — Я лише хотів напитися. Можна?

— Не раджу. Простудитесь!

— Я захотів, коли витягував воду…

— Ходімо до мене! Я саме чай заварив.

Яків посміхнувся і кивнув. Він так перемерз на тому камені, що справді потребував чогось гарячого. Що ж, місто почало оживати, і він знову відновить чутливість.

Він поніс за старим відро, і той усе дивувався, куди ж це подівся Лавро. Але з Лавром нічого не трапилось. Він уже поспішав назустріч, розмахуючи ціпком, такий самий низенький і сивий. Вони були сусідами і ділили велике відро води на двох, а часом ходили по два рази. Якова зворушила їхня делікатність: аби не просити когось про допомогу, вони приходили по воду найраніше. Першого старого звали Євтихій. Жили вони на першому поверсі у будинку за рогом і двері їхні знаходились поруч. Стіни були такі товсті, що вікна нагадували бійниці і майже не пропускали сонячного світла.

— На вечерю прошу до мене! — нагадав Лавро, ставлячи свою воду в кутку. Виявилося, що тут був водогін, але воду для пиття брали з криниці. Водогін виглядав просто: із стіни стриміла залізна трубка, заткана дерев’яним корком, а під нею була кам’яна чаша з діркою, через яку витікала вода. Яків з цікавістю роззирався довкола. Ніша у стіні була завішана вицвілою ситцевою завісою. Замість плити стояв камін, а збоку від вогню примостився закіптявілий чайник. Ще був масивний грубий стіл з двома стільцями, і лава. Біля каміна стояло зручне крісло з вибляклою подушкою на сидінні. Втім, підлога була з дощок, а на полицях стояли посуд і кілька обшарпаних книжок. Взагалі, Якову тут сподобалось. А ще він хотів, щоб старенький добродій на ймення Євтихій не виявився ні надто говірким, ні надто мовчазним. Але його побажання не встигло здійснитися, бо після гарячого чаю з медом Євтихій відправив його спати за завісу, пославши чисту постіль і вкривши зверху гостя ще однією вовняною ковдрою, а в ноги поклав гарячу цеглину, загорнуту в полотно. Виглядало так, ніби він знав, що потрібно Якову. «От і добре», — подумав той, поринаючи в глибокий сон, якого ніколи не мав удома, бо тут перебував під чужою опікою і напрочуд легко з нею погодився.