Книга, яку Симеон читав цілу ніч, називалася «Філософія втішання». Її написав чоловік, котрий повернувся із хрестового походу зневіреним і розчарованим. «Не веліло мені мовити правду моє сумління, то й не буду. Збудував собі в лісі хижку, збирав ягоди, гриби, і за те мене вважають побожним чоловіком. Навідались здрайці, підвісили мене на липі, били по спині й литках, щоб я зізнався, куди подів награбоване в Єрусалимі, та я це стерпів. Розбили єдиний глиняний горщик, і забрали ніж, аби просто щось забрати. Але я й це стерпів. Виміняв потім у добрих людей на горіхи новий ніж і горщик. Обікрав білочок — ось що прикро. А далі подумав, міг би той горщик сам зліпити, а без ножа обійшовся б. Треба у собі витравити усе людське.

Уночі бачив заграву. Здрайці палили село, хоч що можна взяти у тих бідолах? Наче сліпі кроти риються в землі. Я міг би обрати собі пристойніше життя, знайти іншого пана, бо мого вбили, коли ми вертались. Я саме пішов до потоку за водою, бо мого пана мучила гарячка, а тим часом здрайці (для мене всі вони на одне лице) прирізали пана, лишивши тіло без одежі. Навіть хрестик з шиї зірвали, аби позбиткуватися. Так і ліг він голим у могилу, правда, прикрив я тіло своєю сорочкою. Міг вернутись потім до нього в маєток, але, поспитавши людей, дізнався, що там нині господарює менший брат, терплячи страшну нужду. Розпустив усіх слуг і з дня на день маєток відберуть за борги, бо мій пан назичив купу грошей, аби спорядитися в похід згідно свого вельможного становиська, сподіваючись, що забагатіє. Як же їм передати таку страшну звістку, та й почути її від слуги, що не вберіг свого пана? Нікому я не виказав себе. Може, й досі брат живе надією. Господи, що не зроблю, то все невірно ! Навіть ті горіхи, що за ними пополазив по лісі… Творив я ще й гірші діла.

Приходили до мене часом люди, подорожні, що заблукали в лісі, просили, щоб благословив. Так виходить, що тільки в хащах можна стати святим, а в місті, чи монастирі — годі. Чи то моя вбогість викликала в них пошану, навіть заздрість? Якби я відмовився благословити, то мене б вважали втеклим рабом, як і було насправді. Тож я мусив вдавати з себе святого чоловіка, бо вже занеміг з тої нужди і потрясінь, що зазнав їх за шість літ походів. Я лицемірив, хоч терпеливо слухав усі ці жахливі сповіді в гріхах, і відпускав їх. Може, людині ставало від того легше, бо всі ми потонули в гріху, як у болоті. Усе, що я ніс до Єрусалима, згубив. А мій сердешний пан не вберіг того, що ніс звідти. І наших костей ніхто не впізнає тут, на землі.

Здавалось, моя ноша — легшої не буває, та проте міх сумління, що двигав я на плечах, знову став наповнюватися. Приблукались до мене дві дівчинки, десь з 9 і 6 літ. Тинялись сердешні по лісі, доки не натрапили на мою хижку. Були такі змучені, що вже не боялись. Втім, діти завше довірливі. Лишив я їх у себе, бо хіба поясниш, що не треба мені клопотів? Нагодував чим мав, а тим харчем погордував би і жебрак, поклав спати, а сам цілу ніч сидів на порозі, слухаючи, чи не йдуть здрайці, бо страшно подумати, що вони зробили б з малими. Цілу ніч думав-гадав, що робити. Кругом руїна, навіть монастирі пограбовані. Чи ж є на світі такий притулок, де можна було б сховатись і лишатись там, доки схочеш, щоб жодна підозра, жоден косий погляд не торкнувся тебе? І щоб був той Притулок тут, на землі. Пройшов я пів світу, брів по колінах у крові, і не чув про таке місце ні від християн, ні від язичників. Здавалось, навіть така думка не може зародитися в людському серці. Чи не вперше пошкодував я, що не маю золота і срібла, аби побудувати неприступну фортецю, ще й закриту хмарами від людських очей. Котрась з дівчаток скрикнула у сні, а інша обізвалась до неї. Знову поснули. Якби їм заснути навіки і опинитись в Раю… Від тієї страшної думки кинуло мене в дрож, і замість неї постала інша: невже людина не може уникнути страждань? Я став мудрішим, пізнавши страждання, але мудрість якраз полягає в тому, щоб уникнути страждань. Спаситель приніс себе в жертву, аби ми не страждали, але, видно, жертва його була даремною, хоч і святою. А що я сам, нікчемний, можу вдіяти? Вислуховувати і втішати, служити однаково багатим і вбогим. Багатим, бо утішений злидар не шукає правди, а бідним, бо їхнє терпіння треба укріпити. Та і ті, й ті — як один Христос, бідні й замучені. Так я міркував, однак чого варті були мої міркування? Треба було допомогти дітям. Лишатися в лісі їм небезпечно, та як я дам собі з ними раду, коли сам ледве животію? То я надумав урешті, як позбутися свойого тягару, бо вирішив не брати на себе ніколи того, чого не можу донести. Найліпше було б відвести дівчаток до міста і віддати до якоїсь порядної родини, але мій жалюгідний, здичавілий вид викликав би підозру. Краще вивести їх просто з лісу, хай би самі йшли. Немає іншої ради, хіба покластися на таку рідкісну нині річ, як людське милосердя.

Отож, дав я їм виспатися, а тоді сказав усе, як є. Не такі вже малі — зрозуміють. Сказав, чого стерегтися, як просити їсти. Так я робив у своєму попередньому житті, доки не второпав: стань непотрібним і будеш невидимий для доброго й злого. Але так потрафить не кожен, особливо, діти.

Вийшли ми з лісу, показав я їм дорогу до міста, насипав у кишені горішків. Гарний був день: тепле сонечко, якесь не осіннє. Вони попросили ще трохи їх провести. І слушно, бо зараз наздогнав нас загін вояків. Сховатись не було де. Тоді я наказав дівчаткам заплющити очі й сказати тихенько: „Мене нема“. І сам так сказав, хоч не боявся за себе. І диво: ніхто нас не побачив. Не знаю, як це пояснити. Мали побачити, а не побачили. А дівчатка навіть не злякались. Їм сподобалася ця гра. І знову над’їхали вояки, ще страшніші за перших, бо чинили кривду кожному, навіть шолудивому собаці. „Мене нема“, — сказали ми знову, а потім діти аж засміялись. „Глядіть, не забувайте, — наказував я, — і так з Божою поміччю прийдете до міста“. Та вони вчепились у мене, прохаючи, щоб я ще трохи побув з ними. Я подумав, а раптом вони забудуть сказати чарівні слова, бо цими дорогами сміло ходять тільки вояки, щоб відбирати у людей останнє. Із тихого золотого лісу я вів дітей у світ, переповнений недовірою та ненавистю. Ось так я змінився, і на битому шляху, посеред спаплюжених бур’янами нив, збагнув, що не приймаю цього світу аж настільки, аби зміг віддати йому на поталу невинних дітей. То не була батьківська любов: я до самої кості пройнявся їхньою беззахисністю. Далі ми не стріли нікого. Я зауважив, що у тих краях не було піску, і мали траплятися хоча б якісь ознаки людського побуту. Де пісок, там важко дістати воду. Я сам знемагав колись від спраги серед пісків. Гра в невидимість обернулась для нас чимось загадковим і незвичним. Дівчатка довірливо тулились до мене. Нічого не просили і не питали, тільки наче танули. А тим часом дорога зникла, і кругом був сірий пісок. Тепер ми могли стрінути лише верблюдів, дивних тварин, небачених у наших краях. Сонце пекло вже несамовито. Зненацька перед нами виріс древній мур з тесаного каменю, і кута залізом брама, від якої віяло прохолодою і неземним спокоєм.

— Що це таке? — спитала старша дівчинка.

Я хотів відповісти „Не знаю“, але у вухах продзвеніли слова: „Це — Притулок“.

— Там вам буде добре, — сказав я і постукав у віконечко при брамі.

Чому я не увійшов? Адже зазирнув туди і побачив густий сад з прив’ялою осінньою травою. Та усе це зникло, коли дівчаток забрав поважний чоловік, схожий на ангела своєю доброю усмішкою, бо люди так не вміють посміхатися, лише ангели і діти.

А далі зникли мур, ворота… Вони залишилися в моїй голові. Тепер я знаю, що Притулок існує, місце, де можна жити, скільки завгодно. Знати про нього — це майже все одно, що знати, де він.

Я ще приводив сюди людей, які потребували захисту більше за інших. Тепер я не чекав, поки вони до мене прийдуть самі, і покинув своє лігво у лісі. Я й далі помилявся, але Притулок не помилявся ніколи. Його мури і брами з’являлися перед тими, хто зумів би там жити. Сам я не прагнув туди увійти, бо без мене хтось, можливо, не знайшов би дороги до Притулку. Сподіваюсь, колись мені дозволять увійти і подивитись, як живуть там дівчатка та інші люди, але це трапиться певно тоді, коли мною оволодіє дух зневіри, бо світ не став кращим і все більше людей опиняється перед вибором, ні, призначенням — або згинути, або почати нове життя в Притулку.

Ніхто не розповідав мені про Притулок і я теж не проронив ні слова про нього. Мені довелось чути безліч розповідей, правдивих і просто чудових, проте сам ні разу не прохопився ні словом про це місце. Навіщо давати людям марну надію… Добра усмішка Воротаря не давала мені причин сумніватися. Тим дівчаткам буде добре. Усмішка їхнього ангела-охоронця могла би переконати будь-кого в існуванні Божої любові.

Та й мене самого берегла якась потужна сила. Я навчився бути непоміченим, вимовляючи слова: „Мене нема“.