Майор Щербо відклав читання й, акуратно склавши папери, подав їх полковникові Зиміну. Втома домучувала його, але він зігнав з обличчя виснаженість і проказав:

— Цілий радіодивізіон... Як вони його туди доправили? Якусь мить помовчав і, коли наблизився до карти, почув осудливе:

— Сором, але цей момент ми проґавили. Тепер розплутувати треба. Дивись, ось цей район. Неподалік крутяться два їхні метеосудна. З вигляду — старезні посудини, погидуєш розмінятися на такий мотлох. Але здається мені, що це тільки зовні. І двигуни в них, мабуть, потужні, й начиння перший клас, маю на увазі апаратуру. Це допоміжні сили об'єкта.

— Вони є також силами забезпечення операції «Вундерланд». Отже, знайти й знищити? Одноманітні завдання ставиш ти переді мною, Борисе Володимировичу.

— Та справа не тільки у метеозабезпеченні, майоре, це ще не все. Дуже паскудна ця абверівська контора, що схована десь тут на острівцях. По-перше, це потужне радіоприкриття для всієї вовчої зграї на чолі з «Шеєром», по-друге, невідомі нам радіозасоби, по-третє, шифрувальна машина. Перехоплення цієї машини забезпечить наших криптографів матеріалом, що призведе до створення власних шифрів підвищеної надійності, це з одного боку, а з другого, — дозволить читати їхні шифри. Отже, необхідно (голос начупра набув твердості й офіційності) перше — захопити всю технічну документацію таємної апаратури — схеми, технічний опис, експлуатаційні карти, інструкції. Друге — захопити «живцем» шифрувальну машину. Третє — знищити весь об'єкт, причому так, щоб у їхні олив'яні душі ні на мить не закралася підозра, що все, що я перелічив, захоплене нами, а не злетіло в повітря внаслідок бомбардування об'єкта напівтонними бомбами. Інакше вся робота — псу під хвіст.

Щербо підібрав зі столу аркушики, що тільки-но прочитав.

Потім подивився в очі співбесіднику, начебто закликаючи оцінити складність завдання, що покладено на нього, й промовив з притиском:

— Важко сказати наперед, яким шляхом і наскільки повно це можна виконати... в такий термін. Хлопці не оговталися від попередньої м'ясорубки, ще не минуло й тижня. А це ж не руку випростати. Не бережемо людей...

— У тебе що, інститут шляхетних дівчат чи спецзагін? Група ж твоя — мо-бі-ль-на! Так що доведеться твоїм соколам і цього разу попотіти.

— Так вони ж у мене і так не бульварами швендяють! Ображаєш, Борисе Володимировичу...

— Нічого не вдієш, Павле, часу в нас нема.

Зранку, тамуючи тривогу й головний біль, знов зібрався було до штабу. Безліч запитань роїлося в голові, а на серці шкребли коти.

Зайду до полковника, прозондую...

Але буденні справи забрали весь час, нагальні клопоти без ліку вимагали саме його присутності, тільки його рішення, і, коли він врешті звільнився від тієї замороки, годинник вибив третю, і, хоча звичні турботи відволікли та дещо заспокоїли, він усе-таки вирішив поговорити з Зиміним.

Біля дверей штабу Щербо раптом зіткнувся з дивною процесією.

Двоє санітарів перевальцем, розкарячкувато тягли ноші, які важко прогиналися під небіжчиком. Поруч двоє офіцерів, похмурих і роздратованих, відмахувались на всі боки від надто допитливих роззяв. Солдатська ковдра, що нею було прикрито ноші, зсунулася, відкриваючи посиніле обличчя, в якому Щербо упізнав Орлюка. Вухо вловило тихий шелест перешіптувань: ...просто в кабінеті... прийшов о шостій... папери палив... з власного «тете»... Лише тепер Щербо помітив невеличкий отвір на почорнілій від пороху скроні й криваву скоринку навколо. Ноші, погойдуючись у такт крокам солдатів, що ніяк не могли узгодити зусилля і йшли врозбрід, пропливли в якомусь метрі. Помилитись він не міг. Вони разом училися у розвідшколі...

Офіцер з нерухомим обличчям, який ішов попереду, мабуть, дуже поспішав. Підозріливим поглядом втупився у Щерба, рішуче відсторонив його і знервовано осмикнув ковдру, прикриваючи обличчя мерця. Другий весь час роззирався навсібіч, наче чогось чекав чи боявся.

... Мабуть, слідчі. Щербо хотів підійти, розпитати, щось з'ясувати, але на нього глипнули так, наче сам він, Щербо, щойно власноруч пустив кулю в скроню того, хто лежав тепер на ношах, і він миттю здолав хвилинне бажання. Куди? Навіщо? Поставлять потім увесь штаб догори ногами, дошукуватимуться причин...

Ноші ніяк не вміщалися в нутро «санітарки», а носії, важко сопучи, все пхали, марно намагаючись зберегти рівновагу.

— То підваж чимось... — дратівливо кинув один з них напарникові. Той огризнувся матюком.

Щербо зібрався було піднятися, та його щось зупинило. Конвойні офіцери затрималися біля авто, закурили, і Щербо звернув увагу на шкіряні рукавички на руках одного з них. Наче в ката.

— І надала ж йому лиха година!..

— Здається, він був з прожиддю...

— Та ні, хахол...

— Я б таких у три шиї гнав з органів, — обличчя того, хто був у рукавичках, пересмикнулося, — гівнюк!.. — Під ноги йому втрапив худий зачуханий кіт з тих здичавілих, що лишилися без притулку після перших бомбардувань, і він копняком лискучого чобота бебехнув нещасну тварину так, що та, верескнувши, злетіла зі східців.

Щербо відвернувся.

Не пам'ятав, як опинився на узбережжі. Ноги самі привели його до моря.

... Самотність... самогубство... само... само... — стукало в скроні. Сам на сам з лихоманкою думок...