З часом батьки настільки звикли до Мальвиного «ми», що це навіть тішило, особливо тата-історика. «Наша доня — Ваша Величність, а Королівні негоже називати себе просто — я». В п’ять рочків, перед школою, Мальва пішла в дитячий садочок. На цьому наполягав Назар, так би мовити «адаптація» перед школою. В садочку Мальві подобалося все, навіть денний сон та ходіння в туалет «за розкладом» не дуже дратували, бо це все компенсувалося гарним веселим товариством дітлахів-однолітків. Мальва — компанійська дитина, тому в гурті почувається завжди комфортно. І все було б гаразд, якби не нова поважна вихователька, яку їм дали взамін Оленки, тобто виховательки Оленки. Всі дітлахи так її називали — наша Оленка, а не Олена Сергіївна, як того вимагав етикет. Оленка пішла працювати в школу… А замість неї з’явилася солідна старша пані з високою фризурою на голові, в мештах на доволі-таки, як на її поважний вік, крутих підборах та з поважним педагогічним сорокарічним досвідом за плечима. Останнє п’ятирічна Мальва запам’ятала особливо добре. Бо то навіть стіни в садочку про це знали: «Ет, голубонько, у мене прецінь сорок років педагогічного стажу, я краще знаю, яким має бути це поводження!» — говорила вона, вичитуючи когось з тих нездар, хто мав необережність сперечатися з нею. Мальва навіть подумала, що «стаж» — то щось ну дуже-дуже важливе, типу татової дисертації, яку той, судячи з маминого бурчання, «вже півжиття» пише і ще півжиття дописуватиме. А в нової виховательки того добра аж сорок штук. Тож скільки тре’ мати життів і якою мудрою слід бути, щоб таке учинити. Ого-го!

Нелюбов нової виховательки до Мальви почалася з того, що дівчатко ну ніяк не могло запам’ятати предовгого її імені по-батькові. А звали поважну пані — Саломеїна Охрімівна. Ні, не — Соломія, це було б доволі просто, в групі ж є Соломійка Гринчишин, а якраз Саломеїна, і не Хрінонівна, а Охрімівна. Добре запам’ятала дівчинка той день, коли вона нову виховательку назвала цілком випадково Салою Хріновою. Бо ж отакезне ім’я й по-батькові завчити неможливо. Саломеїна Охрімівна цього малій не простила, тому що з того сала і з того хріну-хрону довгенько реготав весь садок!

Тож коли нова вихователька дотумкала, що Мальва, крім гарного імені, більше нічого, так би мовити, вагомого за душею не має, тобто багатих родичів та високоповажних зв’язків, то почала завзято присікуватися до дитини. Особливо не подобалося старшій пані оте наївне Мальвине «ми», яке дитина вживала частенько. Одного разу вона поставила Мальву перед дітками групи і зачала шпетати та принижувати гарно підібраними літературними висловами. Говорила Саломеїна Охрімівна багато і натхненно, правда, Мальва з того геть нічого не пам’ятає, точніше вона і не прагнула запам’ятовувати чи бодай звертати на це увагу. Дівчинка спокійно стояла, втупивши очі в стіну навпроти, і розглядала уважно плакатика, на якому була намальована барвиста веселка, а під нею різнокольорові метелики. Їй здавалося, що ті метелики не стоять на місці, а весело пурхають, і тому вона ніяк не може їх порахувати. Мальва рахувала, збивалася, посміхалася весело сама до себе і знову починала спочатку. Коли Саломеїна це помітила, то просто оскаженіла…

Тобто змінила тактику. Весь негатив та бруд полився на маму Мальви, яка зазвичай забирала дитя із садочка. Мамі Олі було настійливо запропоновано показати дитину психіатру, а ні, то Саломеїна Охрімівна, заслужений вчитель України з сорокарічним стажем, буде змушена звернутися в компетентні органи опіки, оскільки батьки в Мальви безвідповідально ставляться до психічного здоров’я власної дитини. Вона говорила, говорила, говорила. А мама чомусь її слухала, перелякано киваючи. «І де той плакатик з метеликами, — думала Мальва, — коли він так зараз потрібен?»

Мама вже вдома, явно приголомшена розмовою з вихователькою, розпочала «серйозну виховну бесіду» з донькою:

— Мальвочко, донечко. Хочу з тобою поговорити про те, як ти до себе звертаєшся, тобто про твоє «ми», не твоє «ми», тобто про не те, щоб «я» і… — почала плутано мама. — Ти вже велика і повинна зрозуміти, що слово «ми» означає не одну особу, а декількох. От зараз тут є ти і я. Разом — це ми. Ми — це тато, мама, бабуся і Мальвочка. Коли щось разом зробимо, то кажемо: «Ми зробили». Зрозуміла?

Мальва ствердно закивала і сказала;

— Татко обіцяв, що ми підемо на морозиво.

— Молодчинка. — Оля задоволено закивала. — А як ти скажеш, коли саменька його їстимеш?

— Ми їмо морозиво.

— Хто ми, донечко? — розчаровано перепитала мама.

— Ми — Мальва. — І дівчинка тицьнула себе пальцем у груди.

— Так говорити не можна, доню. Я ж тобі щойно пояснювала. — Мама розчаровано дивилася на дитину.

— Чому не можна? — перепитала щиро здивована дівчинка.

— Тому що так не говорять.

— А хто не говорить? — Мальві ця гра подобалася.

— Виховані люди, доцю, так не говорять. Будь ласка, кажи — «Я — Мальва. Я їм морозиво». А то інші думатимуть про тебе недобре, а отже, і про нас також.

— А інші люди — то нова пані вихователька? — Мальва спеціально не називала ту на ім’я й по-батькові. Все одно правильно не скаже.

— Так, вона, і знайдуться ще дяді й тьоті. Ну чому ти говориш «ми»? Ти ж велика. — Мама взяла зі столу яблучко. — Скільки яблук я взяла?

— Одне.

— Добре. — Мама взяла ще одне яблуко. — А тепер скільки їх у мене?

— Два.

— Молодчинка. Тобто коли ти одна, то маєш казати — «я», а коли біля тебе мама, чи тато, чи хтось з приятелів, то тоді ти не одна і можна говорити — «ми».

— Мамо, — сказала серйозно Мальва. — Я — не дурна. Ми знаємо, що я — одна, як оте одне яблуко. Просто ми не розуміємо, чому це вчора всім подобалося, а коли з’явилася ота Сала-Матя Хріновіна, навіть тобі не подобається. Це тому, що у неї сорок років дисертацій?