Краківський ринок. Різнобарв’я всього! Упирі та упирки (сама так їх називала для себе), що висмоктують сили зі своїх жертв. Ой, як то цікавенно за тим дивитися. Роблять то по-панібратськи, говорять до тебе, мов до давно знайомого, «ніжно» гладять по спині, говорячи компліменти (о, які ті слова колючі на доторк, мов терен). Людина заворожено слухає — їй бо приємно, а хижак тим часом забирає зі спини, а хто сильніший — то й з очей сили. Цівочка фіолетового світла переливається в долоню хижака. Ви й незчулися, як стали жертвою, а вдома вам болить голова, тремтять руки, ноги, ви пару днів розбиті, знервовані, роздратовані, вночі погано спите, бо постійно прокидаєтеся від нічних жахіть. А найчастіше упирі і слів не витрачають, просто в густому натовпі тісно і можна легко підживитися, без напрягу та творчого лету. В упирів хмарка над головою жовто-гнилого кольору. Тут і торгаші, що торгують не тільки матеріальним крамом, і ті, що віддаються, також є.

Зустрічалися їй і ті, хто не зчитувався, був замкнений. Це — особливі люди, відчувала їх. Вони помічали її також, питально вивчаючи поглядами. Хто вони — свої, чужі? Це ж саме питання читалося у їхніх очах. Тож про всяк випадок вони уникали її, як і вона їх.

А ось і пологовий будинок. Молоді мами, інколи зовсім юні, які випускали на світ нове життя — яскраві душі, що горять сонцем. Мати вливала частинку себе в дитину, даючи їй життя. Та траплялися й такі горе-мами, котрі не хотіли сонцем ділитися, і тоді… Було й таке, що хтось з минулого небезпечною тінню не давав це зробити. Чорна рука, мов накривка на сонці, і мати, як не сіпайся, ніяк не може допомогти своєму маленькому сонечку… Тоді біле світло, яке нізвідки, здається, береться, приходить то з молодим лікарем, то з молитвою турботливої бабусі, переливаючи частинку свого сонця в маля… Там було цікаво, бо було багато створеного щойно життя, і страшно, бо вистачало також смертей… Туди, в той будинок, жінки приходили не тільки народжувати. Он ту, юну зовсім, молодшу від Мальви, напоїли спочатку, а потім зґвалтували однокласники. Очі, мов у мертвого собаки. Чи зможе така виносити і народити дитину? Хто батько того маляти? Стоп, а твій хто? Скривилася.

Кожна ненароджена дитина має мати шанс жити, бо нею може бути наступна Мальва. Дивилася співчутливо на п’ятнадцятирічну школярку. Те, що вже жило у ній, було звичайно-незвичайним, таким, як і в решти щасливих жінок, майбутніх мам. Але в тих щасливиць трубочками, клітинками, спорами попадала в тільце маленького тільки любов, а в тієї малої… Ненависть? Ні, швидше — розгубленість.

Приходили в цей будинок й ті, вбиті горем, хто змушений був позбуватися дитини, бо… То називається — «патологія» плоду, позаматкова вагітність і теде, вичитала про це в Інтернеті, а насправді ненароджене маля і справді виглядало приреченим, загорнутим, закутаним у тінь. Не мало жодного шансу народитися, і причини тут були найрізноманітніші. Хворі батьки, що передавали власні болячки дитині, якісь незрозумілі-невідомі-незнані чужинські чи з минулого гріхи роду. Але найогиднішими для неї були так звані «гнійники», інтуїтивно знала, що то чужа зла воля, втручання недолюдей — прокляття, наслані лиха, сплановані, щоб нашкодити, заради якихось мерзенних чи матеріальних, чи моральних зацікавлень. Моторошно було дивитися, як ті гнійники хробаками-упирями клубилися навколо дитини всередині жінки. О, так — вони не дозволять дитині народитися.

Стрічалися тут і випадкові пані, що просто «помилково» завагітніли і доволі легко позбувалися світла. Так, кожна перервана вагітність — то випробування для душі, бо після цього навіть на найсвітлішій із них з’являлася тінь, душа марніла, і, ох, як нелегко, і довго доведеться жити, спокутуючи, залатуючи ту порожнечу, що виривалася в нікуди, разом з промінчиками світла. Мальва інколи плакала, коли дивилася на це, інколи щиро раділа, коли вдавалося врятувати вже, здається, мертве сонечко.

Найгіршим видавалося те, що вона не може ні з ким поговорити про бачене. Хто їй повірить! Батьки, певне, подумали б — донька перечиталася «Сутінків» чи ще чогось з тієї ж серії. Може, бабуся могла б її зрозуміти, та вона далеченько, на жаль. Ті, від кого йшло світло, реагували на неї, як і на решту людей, — щиро та доброзичливо, в очах читалася «готовність прийти на допомогу», недолюди шарахалися від неї мов від прокаженої, та й вони їй були гидкими, про що з такими говорити. Ті, що не зчитувалися, — вичікували, і вона підсвідомо не робила першого кроку, бо між ними, була певна, є такі як Люцина, а є й такі, як Остап (син Сварожий) чи Птаха, жінка в білому. Вона навіть втомилася за тих пару місяців чекання, її ніхто не чіпав, а вона жила очікуванням.

Мальва здогадувалася — вона зараз не просто спостерігає, вона — вчиться. Вчиться розуміти, аналізувати, що, як і чому з нею відбувається. Знала, напевно, що це тільки початок навчання. І, звісно, в неї має бути Вчитель. Здогадувалася хто. Це — вона, та жінка — Птаха, що колись принесла її, Мальву, і «подарувала» батькам, врятувавши від когось чи від чогось.

Інколи Мальві здається, що вона особисто знає цю жінку. Чи може доросла людина пам’ятати момент свого народження? При здоровому глузді — ні, а при нездоровому? Хоча момент її появи в родині теперішніх батьків, говорить про інше. Але й це не все. Склала докупи всі особливі моменти свого життя, порівняла їх з розповіддю мами про Птаху. Намалювалася цікава картина.

Батьки щоліта залишали її на місяць у бабусі, коли наставав сезон ягід (чорнично-малиново-ожиновий), а згодом і грибний. Мальва з радістю приїжджала в Залютці. Хата бабусі, хоча й дерев’яна, та доволі сучасна, як на село. То все заслуга тата, майстра на всі руки. Двоповерхова будівля, у ній — модерна кухня з усіма новітніми прибамбасами: мікрохвильовка, кухонний комбайн, пралка, порохотяг, гаряча вода цілодобово, а ще — телевізор (плюс супутникова тарілка). Мальва мала власну кімнату, власну ванну кімнату і свій балкончик. Вода бралася з криниці, закачував її насос. Навіть не вірилося, що в такому сучасному оазисі може мешкати чарівниця. Бо то ж вам не хатинка на курячій ніжці, а простора сучасна вілла. Мальва вважає свою бабусю чарівницею: і її трави, і те, як та молиться щиро і як допомагає людям, — все про це промовисто говорить.

Бабуся Горпина стала для Мальви доброю подругою та класною пригодою в житті. Бабуся завжди розуміла її ліпше, аніж батьки, дивна поведінка онуки її не дивувала і не дратувала. Тож тільки у Залютцях у бабусі Горпини могла почуватися вільною, собою, не ховати свої дивацтва від світу. Хата бабусі край села, майже під лісом. Сусіди — старі сумирні люди. А товариство сільських дітлахів не дуже її цікавило, цього добра у Львові навалом. Набагато цікавіше розглядати бабусині трав’яні віночки, слухати безконечні казки, історії, бувальщини про всяку всячину. Чи не кожного дня до бабусі хтось приходив як не за порадою, то за ліками. І бабуся, о диво, ніколи в таких випадках не гнала малу від себе, навпаки — наче спеціально робила так, щоб Мальва залишалася поруч та слухала. Бабусин світ став для Мальви дверима в інший вимір, чи що, де все відбувалося за власними законами.