— Шибеник, кажеш, — Мальва по-зрадницьки підморгнула хлопцеві. — А чого ж ви його Циганом назвали?

— Ну, як чого? — малий, здається, вже заспокоївся і весело відповідав своїй новій знайомій, яка знайшла його пропажу. — Він чорненький весь.

— Чорненький? — Мальву відповідь розвеселила. — То могли назвати його Негром чи Мавром, повір, то було б безпечніше. Бо він тепер себе поводить точно, як Циган. Як назвеш, те й отримаєш.

Зловила себе на думці, що зачинає розмовляти, як Птаха. Аж посміхнулася сама собі від цієї думки.

Малий відкрив був рот, щоб щось відказати, але не знайшов слів і тільки знизав плечима.

— Слухай, молодий чоловіче, а як називається ваше село, що в долині?

— Село? — малий якось здивовано глипнув на дівчину — А! Ти не тутешня. Туристка, мабуть! Заблукала, як і мій Циган? Село наше — Либохори.

Назва села Мальві нічого не казала. І чому це варган її сюди направив?

— Твою-разтваю, ніяких Магурок! — вилаялася вголос.

— Ой, то ти про нашу гору так ніжно? Ну, вона Магура називаїсі, а тобі то нашо? Точно туристка!

— Ага, туристка, — збрехала Мальва. — Шукала своїх, от і заблукала.

— А! — малий повірив. — Тут туристів завжди повно і заблудлі трапляються.

Хоча дівчина здавалася йому трохи дивною, бо вбрана якось зовсім не по-туристичному: надто чисті і дуже короткі шорти, замість нормальних штанів, футболка на тонюсіньких нитках, босі ноги і дримба в руках.

У долині заволала якась жінка:

— Сину, ти де? Агов, сину, до-до-му!

— Ой, нам чєс. То мама нас нашукують, — хлопець узяв мале козеня на руки. А воно й не пручалося зовсім, втомилося, напевне, бідне. Хлопчина вже веселіше защебетав: — Красно дякую тобі! А мо, зі мною, до села, а там у нас повечеряєш, переночуєш, а вранці й твої знайдуться?

— Та ні, — відповідала Мальва. — Я, здається, знаю тепер, де не туди завернула. Ще встигну наздогнати своїх.

Малий стенув плечима:

— Як хочеш! Тоді бувай. Якщо передумаєш, то запитай в селі Кривенчуків, всякий хату нашу покаже.

Мальва кивнула. І пішла в протилежний від хлопця бік. Треба ж було так лоханутися. Вона не знала, що, крім птахів Магур, існують ще й гори з такими іменем, та ще й так близько, зовсім поруч — у Карпатах. Що ж тепер робити? Куди їй податися? Звісно, вона може повернути додому, уявивши в голові обставу своєї кімнати, але чи хоче цього…

За спиною почулися голоси.

— Мамо, я знайшов Цигана. Давай його якось по-іншому назвемо, може, Тишко чи Нишко, га? Я забембався його щовечора шукати.

Лагідний жіночий голос відповідав:

— Ой, Остапку, який ти в мене вигадник! Хай буде Тишко, я не проти. Менше треба з хлопцями у воді борсатися, то й козенята не пропадатимуть.

Голоси віддалялися.

— Остапко? — прошепотіла Мальва сама до себе.

Йшла майже щаслива від щойно зробленого відкриття.

Точно, Остапко, як вона відразу не… Перечепилася через думку. Десь за десять метрів від неї закрутив маленький вихор. Це було дуже дивно, тому що вечір стояв тихий, погідний, безвітряний. Відчула щось недобре. Роззирнулася. Неподалік об’їдений козами кущ глоду, але в сутінках і він міг стати прихистком. Засіла за ним і затаїлася, було якесь недобре передчуття. Вихор перестав крутити, і на його місці вичаклувалися нізвідки дві чоловічі постаті. Мальва не могла їх розгледіти, бо знаходилися задалеко, сутінки ховали їхні думки та обличчя. Чоловіки розмовляли.

— Як ти думаєш, Посвисте, Мор добре зробив, що довірив Стрибогу таку опінію?

— А шо мені думати? Ми — виконавці. Ти ж чув, Стрибог щойно вбив світлу, а прибрати до рук оту малу вивірку, то вже справа проста.

— Та не може такого бути, — перший голос був наче трохи переляканий. — Він же через неї, через ту Магурку, зрікся батька, світу нашого, а ти кажеш, що вбив.

— Кажу те, що відаю. Він влучив у неї смертельним закляттям, яке знають хіба що дві людини — Мор та Стрибог, і ніхто, ще ніхто його не зміг подолати. І ти повіриш, що після того вона залишиться живою? Не сміши мене, Пале. Бач, до чого жінка може хлопа довести. Тільки дозволь їм заправляти, вилізуть на голову та й ноги звісять. От тепер почнеться.

— Що почнеться? — перший голос обережно розпитував.

— Як що почнеться? Ти наче нинішній! Думаєш, світлі отак легко нам простять смерть Птахи, на моїй пам’яті то вперше таке трапляється, щоб рівний убив рівного. Та нічого. Нас тепер більше, і головна їхня зброя мертва…

— Зброя — то Птаха?

— А то! Бачив, як Мор торжествує? Ми — сила, нас — більше.

— А чо’ нас більше?

— Ну й дурило ти, Пале! Птаха — безперечно мертва. Стрибог з нами і його мала з нами!