— Стрибог — мій батько. Мій батько — темний, а мама — звичайна людина, — сказала буденно. — Темний, що вбиває.

Остап гірко посміхнувся сам до себе. Своїх батьків він не пам’ятав, не знав. Але через роки зрозумів інше:

— О, так, батьки, Мальво! Ті люди, яких не вибираєш? А може, воно не так, навпаки — вибираєш! Інколи мені здається, що батьківство — це випробування не для щойно народженої дитини, це випробування для тих, хто стає батьками. І то випробування на зрілість. Пан Стриб, чи, як ти кажеш Стрибог, своє випробування поки що завалив. Він мешкав тут, у Яровороті, разом з Птахою. Я був їхнім слугою. Вона, Птаха, його кохана і дружина. А він? Він зовсім-зовсім непоганий. Він і далі кохає її. Не можу повірити, Мальво, що історія цих двох уже закінчена. Бачиш, як воно буває! Печально і прекрасно. А ти гризешся тим, що твій батько темний. Він, як і ти, поки що на роздоріжжі. Може, допомагаючи собі, ти допоможеш і йому…

— Але, але… Все не так, Остапку! Він убив її, сама то чула, — простогнала Мальва вже не так впевнено.

— Ти ж цього не бачила, Мальвочко, тільки чула, — Остап говорив упевнено і вдумливо. — А чуткам вірити не годиться, особливо чуткам, які розпускають вороги. Я люблю Птаху як матір. Вона мене врятувала, коли гинув мій світ. Вибрала серед мільярдів немовлят чомусь мене, а випадковостей, як кажуть безсмертні, таки не буває. Отож… поки не побачу мертвого тіла Птахи чи не почую оті слова про її кончину з уст того, хто бачив це на власні очі, не повірю. Це ж Птаха, Велика Магура, Матір-Слава, вона вміє і знає таке, що вартує знань усіх темних, складених докупи, її знання — це її покара, не лише гордість, бо забагато знати — означає стати Богом, вершителем доль чужих. А це непросто. Бо так легко з Бога перетворитися на тирана.

Мальва уважно слухала спокійні слова хлопця, і їй від цього ставало легше, надія поверталася назад, та надія, що раптом покинула її на Магурі в Карпатах. Остап помітив переміну в погляді та очах дівчини і впевнено продовжував:

— Птаха врятується, я знаю. Інше зле — тебе шукають. Що ж, поміркуємо й про це. Вони тебе загубили на Магурі? Ага! А та гора невипадково так називається. Птаха колись розповідала, що назви просто так ані горам, ані людям не даються. Магура їх трохи затримає. До того ж Яроворот обгороджено сильними чарами, які здолати не так просто.

Остап підняв угору голову, слідком за ним це зробила й Мальва. Над ними у небі кружляли перисті хмари.

— От їх слід остерігатися. Німі вісники. Вони тебе відразу запримітили, тільки-но ти з’явилася в Яровороті. І через якийсь час долетять до того, хто їх приставив шпигувати за світлими. Пару днів фори ми маємо. За цей час наші безсмертні щось вигадають. А ще над селищем висить парасоля із захисних чар-оберегів, такий собі чароврат, тож не думаю, що темні посміють з неба атакувати. Тільки через ворота. Ключами темні не користуються, ті їх не слухають. Так-так, ключі — то не простий собі музичний інструмент, Мальво, то жива світла енергія. Навіть мене вона ледве не вбила, хоч я і не з темних. Тому не все так і зле. Однак мусиш переповісти те, що розповідала щойно мені, Учителю Посолоню, він у нас у Яровороті наймудріший. Якщо, звісно, ти не передумала і не хочеш до батька.

Мальва заперечливо захитала головою. Остап спеціально не називав зайвий раз ім’я Стриба, бо не знав, як зараз його називати, чи господарем, як раніше, чи темним Стрибогом.

— Йти зможеш? — уже турботливо зазирав Мальві в очі. Та кивнула, погоджуючись, відчувши тільки зараз смертельну втому.

Вони йшли Яроворотом. Мальва вчепилася в руку Остапа, наче боялася, що той її відпустить і з нею тоді трапиться якесь лихо. Наприклад, з’являться нізвідки оті, що її переслідували в Карпатах, а вона просто не зможе опиратися, бо вкрай знесилена тими пригодами, несподіванками та відкриттями, що градом посипалися на неї. А град виявився дошкульним, завбільшки з куряче яйце, і влучив точно — в душу.

Схоже, що в Яровороті вже всі знали про прибуття незнайомки, бо з-за воріт, розкішних кущів чи квітників визирали цікаві голови та стежили чужі очі, але нічого, крім допитливості чи стурбованості, вони не випромінювали. Мальва несподівано зробила приємне відкриття, тут і справді немає недоброзичливості чи темних помислів. Лишень багато квітів, квітів, квітів, особливо мальв. Якби була менше зайнята собою, то це б мало її вразити. А так, лише ковзала очима по барвистих плямах і насилу переставляла ноги, простуючи за Остапом дивними круглими вуличками.

На широкій площі перед величезною будівлею зупинилися.

— Храм Сонця, — шепнув на вухо Остап.

Вона вже тут була. Впізнала ту площу, хоч будівлю тоді не встигла розгледіти, бо разом з усіма вперто витріщалася в небо.

Велична триповерхова будівля з круглими очима-вікнами. Храм Сонця! Цей будинок недарма так назвали. Він, здається, палав у променях світила і ледь чутно вібрував. Той Храм був живим, сама будівля жила. Від побаченого Мальві запаморочилося в голові. Вона ледве не впала, але Остап спритно перехопив дівчину, обережно опускаючи на дерев’яну лаву.

Посеред площі височіла велична фігура сивобородого чоловіка, витесана з білого мармуру. В правій руці ціпок, ліва піднята вгору, долонею до неба. Голова чоловіка також дивиться вверх. Біля кам’яної фігури навколішки стоїть його копія: так ж велична й сивочола.

— Це Вчитель Посолонь, — Остап киває в бік сивобородих, маючи на увазі, очевидно, живу копію пам’ятника.

Мальва тихо перепитує:

— Який з них? Вони ж однаковісінькі.

Здатність пускати шпильки навіть при смертельній втомі дівчину не полишила. Остап вражено витріщився на Мальву й посміхнувся сам до себе. Це влучне порівняння він чув не вперше. Та слова дівчини, хоч і говорилися тихо, схоже, почув чоловік, що стояв навколішки. Він поважно звівся на ноги, повернувся до них обличчям і лагідно промовив: