– Де тебе носило, придурку?! Ми всю ніч не спали. – Макар перш за все скористався тим, що у Гоцика були руки зайняті. Шапку з його маківки стягнув. Поверх бейсболки собі на голову натяг.

А Гоцик сміється:

– Я теж всю ніч працював, як папа Карло. Пішли, Макаре… Зараз будемо їсти, аж поки не луснемо.

На веранду Люба вискочила.

– Гоцику! – повисла йому на шиї.

А Гоцик знай сміється:

– Чуєте? Я у партію вступив.

– У яку? – не здивувався Макар.

Гоцик плечима знизав.

– У партію бабла… Першу партію свого бабла майже всю розтринькав на хавку.

Того дня у виші не пішли. Розтрощили Гоцикові пакети з харчем просто на килимку посеред кімнатки: ковбасу червоною ікрою заїдали, пивом запивали, чорний шоколад на потім відклали.

На голодний шлунок – мріяти б. А понаїдалися… Закурили.

– За ніч зробив політичну кар’єру, – вихвалявся Гоцик. – Розказую… Її звати Марта. Прикольне ім’я. Подумки я назвав її Мартазаврою.

– Чому? – спитала Люба.

– Ну… По-перше, стара та давня, як динозавр. По-друге… Розляглася на мені – ворухнутися не міг. Ще й вимагала, аби я їй потилицю чухав. Уявляєте? У неї такий сексуальний пунктик. Люди, я просто очманів! Але це – нічого. Мені з нею у концерти не ходити. І психіка у мене міцна, як сто горіхів, – витримаю. Секс – це природно. Правда? Тим більш з такими бонусами.

– Якими? – зацікавився Макар.

– Мартазавра – помічниця якогось крутого дядьки- парламентаря. Відповідає за аґітацію в Києві. Учора до вечора допомагав їй гроші по точках розвозити. За це отримав… – Гоцик замовк, усміхнувся. – Триста баксів. Секс з Мартазаврою. І вкрав двісті баксів з мішка.

– З якого мішка? – не зрозуміла Люба.

– Гроші ж у мішку були. Мішок грошей. Уперше бачив… – Гоцик одним ковтком спорожнив пляшку пива. – Це не кінець, друзі. Поки я Мартазавру маю, матиму й усе інше. – Глянув на Макара з Любою. Плечима знизав. – Що? Мав закріпити успіх. Конкуренти не сплять.

– Гоцику, це огидно, – скривилася Люба.

– Не огидніше, ніж голодувати, – відрізав Гоцик.

Та за три тижні обов’язковий секс упереміж із політичними балачками так виснажив філолога, що він не придумав нічого кращого, ніж заявити коханці, що його політичні уподобання більше не дозволяють йому сіяти своє сім’я на ворожій території навіть за умов пристойного гонорару.

– У тебе є політичні уподобання? – здивувався Макар, коли Гоцик повернувся на Костянтинівську із червоною од ляпасу щокою і з гордістю заявив, що готовий знову позичити у Макара вовняну шапку, а у Люби шарф, щоби пошукати приробіток поза політикою.

– Мусив брехати, – потер щоку Гоцик.

– Людей без політичних уподобань не буває, – докинула Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці і за слова відповідала.

– Справді? – засмутився Гоцик. – От біда… – Запропонував: – Наша печера буде територією без політики. Без географії. І без економіки.

– Він анархіст, суб’єктивіст, екзистенціаліст і взагалі – голота! – сказала Люба Макару, спостерігаючи, як Гоцик моститься спати на килимі посеред кімнатки.

– Здається, я його люблю, – Макар їй.

– Я теж, – погодилася Люба.

– Хоч обожнюйте! – кинув їм виснажений Мартазаврою Гоцик. – Але тут політики не буде. Ця дурна політика зіпсувала мені головну природну радість, крім поїсти.

– Так виходить, що за радість треба боротися, – перебила Люба Гоцикове намагання заснути.

– А я не проти! – завівся той. – Думаєш, лише ти приїхала до Києва, щоб вирватися з країв, де сіре – не модна тенденція, а стиль життя? Ні, люди, я скніти не збираюся. Отримаю диплом, знайду грошовиту роботу, заберу маму з Португалії і розводитиму коней. А що? Я люблю коней. І теє… бруківку на Андріївському заприсяглися підрівняти. Купа справ.

– Та ви що – сліпі? Чи геть дурні?! – Макар аж почервонів од прикрощів. – Отямтеся. Нічого нам тут не світить. Я закінчу універ і поїду.

– Додому?

– З України.

– А тут хто лишиться?

– Ті, кому на Україну начхати, – Макар люто.

– А тобі не начхати? – Люба.

– Не начхати. Наша влада – одна величезна вонюча Мартазавра. Притисла нас своєю масою і дрючить з ранку до ночі без передиху. А за те, що ми не хочемо, щоб нас дрючили, дрючить із подвійною завзятістю. Я – проти. Я поїду. Які можуть бути перспективи, якщо ти стоїш раком і підставляєш зад?

– Ми не підставляємо зад! – наївно зауважила Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці за розумними книжками. Власний досвід згадала. – Ми підкладаємо голки під їхні зади.