Люба всміхається і головою киває, мовляв, чую, чую… Хазяйка здивовано на дівчину глянула – якась не така, як завжди. Треба буде ще голок накидати, аби цінувала… Подумки похвалила себе за винахідливість і… впала стокілограмовим тілом у крісло.

– А-а-а-а-а… – як різана.

Консьєрж почув. За серце вхопився. Кого ріжуть? Такий благополучний будинок.

– А-а-а-а-а…

Люба кинула пилосмок посеред вітальні.

– І тільки спробуйте поскаржитися. Тоді ваші фотки з Токо Моно по всіх газетах розішлю! – збрехала безжально жорстоко.

– А-а-а-а…

– Ага! – сказала Люба і пішла до дверей. Відчинила – перед нею консьєрж переляканий. Усміхнулася. – «Швидку» викличте. Хазяйці зле.

– А сама? – простукотів зубами консьєрж.

– Звільнилася врешті…

За п’ять хвилин напружені лікарі «швидкої» ховали посмішки в куточках губ, клали боком товсту пані на носилки, кидали обережні зацікавлені погляди на предмети розкішного інтер’єру.

У приватній клініці скористалися випадком і за вилучення кожної голки нарахували, як за окрему операцію. При цьому відшукали слушну арґументацію про унікальність випадку і, на відміну від лікарів «швидкої», зуміли втриматися від реготу. Кінець кінцем, на те є ординаторська.

Надвечір у окрему палату приватної клініки, більше схожу на люкс п’ятизіркового готелю, обережно увійшов поважний чоловік пані. І хоч лікарі намагалися підготувати його до екзотичного вигляду дружини, видовище перевершило їхні обережні натяки: пані лежала на боку, блищала голим задом, розфарбованим коричневими йодними цятками, і глухо стогнала. Поряд стовбичила вимуштрувана медсестра, щохвилини змащувала цятки свіжим йодом. Чоловік не втримався, розреготався.

– Що сталося?

– Пішов ти під три чорти! – процідила пані.

…Так Люба втратила перший підробіток і здобула перший конкретний досвід спілкування з жирними. Про одне шкодувала – як Гізелі в очі дивитися. Та якось в академії Гізела сама зазвала Любу в кав’ярню, вручила конверт.

– Що це? – Люба обережно розгорнула конверт, дістала сто п’ятдесят баксів.

– Мама передала. За останній робочий день тобі не заплатили. Плюс подвійна компенсація за наглу втрату роботи, – насупилася. – Але нічим більше допомогти не можу.

Люба знітилася.

– Гізелко… Ну не сердься. Так вийшло… Я не змогла там більше працювати…

– Мама так і знала. Вона… хотіла твоїх роботодавців красиво здихатися. Щоб перейшли до іншої аґенції. Та вони… дуже впливові. Просто так їм відмовити – нереально. – Зітхнула. – Тепер – усе клас. Ти зробила неможливе – вони перекинулися на іншу контору з добору прислуги.

Люба згадала вираз обличчя хазяйки у нашпигованому голками кріслі, усміхнулася, торкнулася тонкими поколотими пальцями гарячої чашки.

– Гізелко… Передай мамі – я дістала неймовірне моральне задоволення… від роботи.

Може, перукарка Ліда і сама курила «Прилуки», любила команданте Ґевару, світле пиво і київське «Динамо»? Може, так само ненавиділа метросексуалів, хоч і чепурила їх щодня у своїй перукарні? А як інакше пояснити, що звела докупи трьох людей з однаковими смаками, уподобаннями і поглядами на життя? Коли за два місяці Ліда прийшла до квартирантів за черговою порцією грошей, із потаємним розчаруванням констатуючи, що це – кінець її афери з потрійною платнею за куток на Костянтинівській і зараз студенти врешті скажуть їй усе, що про неї думають, трійця без зволікань заплатила наперед, а велетень Гоцик тільки й попросив подушку і ковдру.

– Сьогодні ж! – зраділа Ліда. Перерахувала гроші – ні, не менше! І студенти сяють як мідяки. Може, шведську сімейку зорганізували?

За достовірною інформацією звернулася до Рози Сиґізмундівни.

– Як же ви всі мені… – почала було старенька, але Ліда так виразно зиркнула на неї, що бабця перейшла до діла: – Добрі діти. Люба мене смаженою картоплею пригощає. І морозивом. Ночами – як миші. Мабуть, сплять, якщо вдома бувають. А розумні… Поки тепло було, всядуться на веранді з цигарками та кавою… І про політику, і про життя, і про макарони із сиром…

– Макарони? – підозріло знітилася Ліда.

– І про любов! – додала старенька зі значенням.

Розмови про любов почалися з того, що Люба довго сміялася, коли Макар із Гоциком повідали їй про клятву ночувати у скверику, якщо хтось приведе на Костянтинівську дівчину і замкнеться зсередини.

– А замкнулася ти, Любо! – сказав Гоцик. – Сама із собою…

– Ах ви ж збоченці ненормальні! – Люба скік Гоцику на спину, руками шию обхопила. – Задушу обох і буду тут сама розкошувати!