Макс обернувся до Люби, провів пальцем по гарячій щоці.

– Господи, Любо! Ми ж дорослі люди, а ти хвилюєшся, наче перед іспитом.

Розсміялася. Затулила обличчя долонями. Відняла, облизала язиком сухі губи. Очі блищать.

– Пішли на міст. Побачимо дім твоїх батьків, і я розповім одну історію. Не можна відкладати.

З автівки вискочила.

– Пішли. Одній не можна. Одна помру.

Побігла до мосту.

– Любо! – гукнув Макс із салону.

Не почула. Тільки біла спідниця тріпотить.

Кілька хвилин – як Всесвіт. Без кінця і краю. Макс ніколи не розумів: як це – без кінця і краю? Батько намагався пояснювати популярно. Говорив: «Уяви собі, синку, паркан. Ти йдеш і йдеш, а він усе не кінчається. Отак і Всесвіт…» – «На нескінченний паркан дощок нізащо не вистачить!» – пручався малий Максим. І питав: «А Всесвіт – з чого зроблений?» – «З… – замовкав батько, але тільки на мить. – З дуже різних матерій… Цього добра у Всесвіті – через край!» – «Всесвіт зроблений із Всесвіту?!» – жахався малий. А батько уже хвалився матері: «Ґеній!» І поночі не заглядав у простору дитячу кімнату, де малий Максим великими від незрозумілого жаху очима дивився крізь вікно просто у той незбагненний Всесвіт.

Кілька хвилин – як безкінечність. Люба добігла до середини мосту, припала до огорожі, вдивлялася у печерські пагорби. Макс зітхнув, вийшов з автівки, закурив, пішов до мосту – ніколи він не бачив Любу такою збудженою і схвильованою. Несподівано поряд з автівкою виник чудний дядько, говорив щось, а коли Макс озирнувся до мосту, то не повірив очам – біла спідниця раптом сіпнулася, полетіла у воду і зникла без сліду. Жарти у нас тут такі! Жарти… «Максе, негайно їдь звідти! Ти почув?!» Макс тис на газ, «мазераті» мчало геть від сумнівних забав, і, тільки коли вискочило аж біля Лаври, хлопець отямився і різко натис на гальма.

Мобільний вчасно.

– Рома? Я… Я нічого не розумію. Вона стояла на мості, а потім… я бачив тільки білу спідницю, що полетіла в річку. І все! На воді – жодної хвилі. Наче у безодню.

– Припини. Мене інше цікавить. Поряд нікого не було?

– Якийсь чоловік… Приїхав до Києва у справах. Але… Це містика. Що відбувається? Я…

– Максе! Здається, тобі потрібно алібі. Повернися і знайди того чоловіка.

– Навіщо?

Макс кілька хвилин слухав настанови, відрубав зв’язок, тремтячими руками повернув кермо – назад, до пішохідного мосту.

Круглий, як гарбуз, дядько з портфелем-дипломатом і вельветовою торбою прим’яв задом малу травицю під Володимирською гіркою біля трамвайних рейок поряд із пішохідним мостом. Газету розстелив, вмостився на останні політичні негаразди. З торби – сальця шмат, хліб у руки.

– Чи поїсти?

Від набережної до дядька – двійко молодиків у полотняних штанях. Босі, як волоцюжки, сорочки до пупа розстібнуті, мідні хрести на мотузках з ший звисають. І – знай озираються. Не інакше як хочуть без свідків із дядьком розібратися. Дядько напружився, сало у роті зубами до соку стис. Руку до портфеля. За ручку вчепився, і наперед видно – не вагатиметься.

Босі хлопці кроків за десять від дядька зупинилися. Білявий дядька роздивляється, аж шию скрутив. А другий – справжній велетень – вклонився до землі…

– Смачної тобі вечері, світла християнська душе!

– Дякую, – дядько обережно.

– Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? – велетень далі.

– Питайте, тільки навряд поможу, – дядько їм. – Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б?

– Центр! – Свиря аж підскочив. Микишці: – Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів!

Микишка Свирю за рукав смик – мовчи! І знов до дядька з поклоном.

– Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися… Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися – зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих.

– Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам…

Свиря сіпнувся.

– То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився?

– Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут… Корова моя на наукове поле забрела… Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач.

Свиря – брови догори.

– Овва! Так тут і худоба є?

– У кого є, а у кого вже немає, – зітхнув дядько. На кумів глянув. – А ви звідки такі чемні?

– Козаки ми. Серденята Дорошенкові. – Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. – Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована!

Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала – товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься.