Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього – як чорт від ладану.

– Не підходьте!

– Та добре, добре! – Руки догори – здаюся. – Дай подумати, як тобі допомогти.

– Зранку до міліції зі мною підете? – розплакалася.

– Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога – орда бійців, а на твоєму – тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.

– Володимире Гнатовичу…

– Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… – Серце у п’яти. – …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.

– А ви?

– А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… – замовк. – Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?

– Телефоном викликали…

– Хто?

– Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, терміново треба документи передрукувати.

Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.

– Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. – Замовк, на зарюмсане дівча глянув – ех, устигли раніше за нього.

До ранку мізки парив. І туди підеш – усе втратиш, і сюди – по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.

– Це твій шанс, Сердюче! – зашепотів гарячково. – Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.

– Що? – запанікував і без того розгублений Вовчик.

– Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії – за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора… Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти – свідок.

– А ти де був? – не втримався Сердюк.

Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.

– За горілкою відіслали, козли. – Сердюка за руку ухопив. – Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.

– Там ще й другий був.

– Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш – назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая – другим секретарем обкому комсомолу станеш.

– Завтра? – з переляку бовкнув Сердюк.

Головний комсомолець зиркнув уїдливо.

– А ти чого сюди прийшов?

– Перепечай викликав, – збрехав Вовка.

…Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.

– Що, покидьку? Торгуватися прийшов?

Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:

– Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю… вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв… Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.

Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.

– Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?

– Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.

– І хто її написав?

– Я… мав написати, – видихнув Сердюк, додав урочисто: – На моє глибоке переконання, будь-які дискусійні моменти і неузгодження, які виникають у роботі партійних чи комсомольських органів, не можуть бути винесеними за стіни партійного чи комсомольського органу. Це… Це зрада… інтересів партії.

За десять днів Соня добровільно пішла з життя, не зумівши знайти собі навіть легкої смерті: напилася якоїсь невідомої гидоти, і понад тиждень тільки морфій рятував дівча від неймовірних мук. Після похорону Сонина мати прийшла під хрущовку Вовиних батьків і кричала, що їхній син згубив її доньку. «Про що мова?» – не розуміли сусіди, бо у вину Вовки Сердюка не повірили – дуже вже порядна сім’я, а самих Сердюків вдома не було – саме святкували входини в новій однокімнатній квартирі сина.

Вже потім, коли напруга навколо інциденту в кабінеті головного комсомольця області остаточно розвіялася і навіть найзатятіші пліткарі переключилися на несподівану новину про відставку головного комуніста області і призначення в його крісло Федора Перепечая, Вовка Сердюк подивувався власній звірячій інтуїції, яка змусила його у найгостріший момент життя зробити відчайдушний крок назустріч, здавалося б, уже перекресленому навіть власним оточенням Федору Перепечаю і вирулити з карколомного віражу.