Шрифт:
– Так. Зима… Це холодно… Але до зими ще… – боронився.
– З тобою поживе трохи, – перебила Ліда. Додала: – Нормально! Це якби вас троє було, тоді б – тіснувато…
Так Саня Макаров і Гоцик дістали новий досвід і пізнали, що то воно таке – спати удвох на одному проваленому дивані. Гоцикове тіло займало дві третини лежбища. Неабиякий арґумент. До того ж він вивчав філологію в Київському університеті і як майбутній філолог одразу запропонував Макарову:
– Нащо нам зайві звуки? Я – Гоцик, ти – Макар. О’кей?
– А як тебе називає мама? – поцікавився інтеліґентний механік Макаров.
– Гоцик! – відрізав той і заспокоїв Макара: – Не бійся. Я – броня. Тепер на нашу територію і комар не залетить.
– А як же тебе з попередньої території витурили?
– Та нізвідки мене не витурили. У гуртожитку тирлувався, більше не хочу.
Тижні зо два Макар з Гоциком пристосовували свої космоси для співіснування у двадцяти семи квадратних метрах плюс веранда. Результати надихали. Крім незручності спати разом і різних розмірів одягу і взуття, що вважається нездоланною перешкодою для спільного студентського проживання, бо нащо такий сусід по кімнаті, коли ти в його джинси не влізеш, їм обом було по двадцять, вони обидва четвертий рік навчалися у столиці, любили однакові пиво, кіно і музику, шалено вболівали за київське «Динамо», дуже поважали кросівки «Nike» і команданте Ґевару, ненавиділи метросексуалів, а не вбивали їх тільки тому, що купили одну на двох туалетну воду «CHIC for men» від Кароліни Геррера.
– Де ці виродки з полірованими нігтями, а де Геррера! – виправдовувався Гоцик, надміру поливаючи себе спільним придбанням.
На третій тиждень дійшли до суті й поклялися: якщо Макар приведе на Костянтинівську дівчину, Гоцик ночуватиме на лавці у будь-якому з найближчих скверів. І Макар зробить те саме, якщо якась наївна дівка погодиться, щоби Гоцик давив її своєю масою.
– Треба знак вигадати, – міркував Макар. – Можна чіпляти на двері стикер із запискою. «Ходу нема», «Тобі у сквер!» чи «Йєс!»
– Дурня! – сказав філолог.
– Або малювати на дверях хрести. Чи зірочки. Маркером. Кожна дівчина – як збитий літак. Тобі синій маркер, мені – червоний. Ми пам’ятатимемо наші перемоги.
– Ліда нас повбиває.
– Тоді замикатися зсередини! – не здавався Макар.
Одного теплого жовтневого вечора Гоцик вставив ключа у двері й аж просяяв – двері були замкнені зсередини, а значить, у Макара сьогодні врешті – дівчина плюс секс. Гоцик намірився крикнути у замкнені двері щось оптимістичне, але згадав, як тиждень тому вони з Макаром були на футболі і після влучного удару Мілевського він так бурхливо порадів за улюблене «Динамо», що Макар не втримався на лаві, смикнувся і впав спиною назад.
– Мовчу! – прошепотів. Навшпиньки по веранді до виходу.
Сів на лавку у дворику, запалив «Прилуки»… і вирішив у сквер не ходити. Краще під вишнею у дворі перекантуватися. Переваг – до біса! Макарові ж доведеться під ранок двері відімкнути, дівчину випустити, і тоді він, Гоцик, роздивиться її на власні очі, а коли згодом Макар брехатиме: «Ноги – від шиї, груди – п’ятий розмір, очі з поволокою, темперамент звірячий» та іншу дурню, він, Гоцик, безбожно жорстоко поверне Макара у сувору реальність, бо точно знатиме, звідки ростуть ті ноги, наскільки затягнуть ті груди і скільки туману в тих очах.
– Ні! Не піду до скверу, – порадів уголос. Затягся. Аж з арки у дворик – Макар.
Гоцик підскочив.
– Макаре, у нас… – і цигарка з рота випала. – Ти… Звідки?
– Наші збиралися в гуртожитку… Нова забава – трохи сексу із заплющеними очима… А що?
– У нас двері зсередини замкнені. Я думав, ти з якоюсь…
– Та ні. Мені й гуртожитських експериментів поки що вистачає.
– Так у нас двері зсередини замкнені!
– Може, ти ключ криво вставляв?..
– Погано ти мене знаєш, Макаре! У мене нічого криво не буває.
– А хто ж…
Гоцик – брови догори:
– Гайда з вулиці у вікна глянемо.
Пішли. Глянули. Горить у вікнах.
– Може, Ліда припхалася? – видав найбанальнішу з версій Макар.
– А навіщо двері замкнула?
– Виселити нас хоче.
– Тоді б за два місяці наперед гроші не брала.
– Що робитимемо?
– Двері ламатимемо! – вирішив Гоцик.
Дурне діло – нехитре. Повернулися у дворик. По веранді на другий поверх. Біля дверей стали. Гоцик розмахнувся… Макар зойкнув, вхопив його за руку.
– Чекай! Не можна двері вибивати. Ліда…
– Точно.
Гоцик демонстративно прокашлявся, зігнув руку в красивому жесті й обережно постукав у власні двері.
– Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте…
– Чому так ввічливо? – здивувався Макар. – Щоб не налякалися?
Гоцик рукою – не відволікай.
– …бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика – свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала…