Наріне скрикнула уві сні й завовтузилася так, що ковдра сповила її, мов той кокон. Тома всміхнулася, продовжуючи думати про своє. Про те, чому опис зовнішності подруги — а в тому, що це вона, не було жодного сумніву — такий неправдоподібно-яскравий і що, в біса, трапилося з Ритиним голосом? З його чарівними переливами, сріблястими і чистими, як джерельна вода, з його спокусливою оманливістю? І з самою Маргаритою? Та Рита, яку вона знає, і на бруд ніколи не глянула б як на бруд — не кажучи вже про людину. Роздуми Тамари перервала Наріне, яка сіла у ліжку, не розплющуючи очей, чітко проказала:

— Пішов геть!

І знову надала своєму тілу горизонтального положення.

Тома хмикнула, проводячи рукою над чолом молодої жінки. Прочитати замовляння чи ні? На повний місяць ще не в той бік подіє... Є ще одне, саме для таких випадків, але його Тома, як на гріх, призабула, а в довідник лізти не хотілося — всі книги вже зв’язані. Не інакше як Максим вирішив приснитися коханій дружині, але нічого — і не таким візитерам роги обламували. Приснитися... завітати в сон... Боже, що це з нею коїться?! Звичайно, справжня, жива бесіда — це найкраще, найбільш достовірно, бо збрехати їй так, щоб вона не вчула, — завдання з галузі фантастики, але... Йдемо, браття, до шинку, як у церкві тісно! Працюємо з тим, що маємо. Цікаво, чи побажав хтось Віктору на добраніч? Якщо й так, то слова його пропали намарне. Якою-якою, а доброю ця ніч для Вітюхи вже точно не буде...

Дзвінок телефону пролунав одночасно з відкриванням бляшанки з пивом, і на мить похмільній свідомості Романа Вересня здалося, що саме це ритуальне ранкове дійство розбудило клятий апарат. А що? У стані, коли голова відчувається як защемлений дверима палець, і не таке подумаєш. Та ось він зробив перший ковток, благодатна прохолодна волога побігла стравоходом, алкоголь гайнув у кров, бідну макітру трохи відпустило, і наступна думка була вже цілком здоровою і майже тверезою.

Телефон дзвонить, бо хтось хоче з ним, Романом, поговорити.

Цікаво, хто б це міг бути? Явно не колишня благовірна. Та припинила розмовляти ще відтоді, як він, аби нарешті покласти край параноїдальним здогадкам, провів маленьке розслідування і таки дійсно знайшов хахаля — якогось доходягу-комп’ютерника. Тоді Роман без зайвих слів перерахував герою-коханцю ребра, а дружина за це виписала його з квартири й викинула всі особисті речі на вулицю — так само мовчки. Зараз їм тим більше говорити немає про що. Тож навряд чи це телефонує кохана лахудра Вероніка, яка збирається просити його одружитися на ній вдруге і повернутися з цього крихітного барлогу до її трикімнатної на Єреванській.

Тоді хто?

Телефон продовжував бриньчати, хтось явно вирішив викликати його до переможного кінця. Може, то Митько з роботи хоче знову перенести чергування? Дістав він зі своїми переносами. Треба вже з нього подвійну таксу брати.

Зробивши ще ковток, Роман таки зняв слухавку.

— Чого треба?

— Спиш, п’янице? — пролунав бадьорий голос Капелюшного. — Прокидайся, діло є.

— Номером помилився, чи що? — буркнув Роман, уже жалкуючи, що відповів на дзвінок. Колись таки треба купити автовизначник. Менш за все зараз він хотів розмовляти з колишнім колегою. — Які в нас із тобою можуть бути діла? Забув, що мене вже півроку як звільнили?

— Менше з тим. Я хочу тебе про дещо попросити. По старій дружбі.

— Слухай, ішов би ти... По-перше, дружба була та загула, а по-друге, не варто зловживати її рештками. Сьогодні мій останній вихідний, і я збирався присвятити його своєму духовному розвитку...

— Еге ж. І почав ти, мабуть, із пари пива.

— А це вже моє особисте. — Роман приклав банку до скроні й замружився. Стан, здається, поволі наближався до норми.

— Ну для чого воно тобі, га? — із співчуттям у голосі поцікавився Капелюшний. — Нащо дарма себе труїти?

— Ти кожного разу мене про це питаєш, не помічав?

— Питаю, бо все ще не розумію. Через Вероніку, чи що? Так вона цього вже не оцінить. Чи, може, через роботу? Та знав би ти, скільки разів я сам збирався писати заяву про звільнення...

— Але ж не написав, — буркнув Роман і знову хильнув. — Ти виліз із діжки з лайном, запашний, немов троянда, і наше доблесне управління в повному складі повторило твій подвиг. Лиш я, грішний, смердів козлом. Тобто цапом-відбувайлом.

— Слухай, — несподівано рявкнув Капелюшний, — ти давай припиняй себе жаліти! Теж мені, ображений на увесь світ. Думаєш, я за тебе не заступався? Не намагався все виправити?

— Знаю, що намагався, — визнав Роман, почухавши неголену щоку. — Справжній друзяка. Та щось воно трохи не допомогло.

— Ну, той, хто сам лізе під танк, не має дивуватися осеницям на своїй голові. — Капелюшний завжди був трохи філософом. — В управлінні всі думали так, як ти, але думати — це одне, а озвучувати мислі — це вже інший коленкор. Ось начальник і списав тебе під шумок.

— Угу, за статтею збирався звільнити, падло, — вставив Роман. — Хотів виставити хабарником. Та я за життя жодної копійки...