— Навіщо?

— Бо я так кажу.

— Це нічого, якщо я тебе не послухаюся? — вкрадливо спитала Наріне. Тома пересмикнула плечима.

— Діло твоє.

Наріне мовчки повернулася до спальні, квапливо одяглася, прибрала ліжко, сяк-так розчесала волосся майже беззубою, як старий дід, щіткою, котру завжди носила з собою, — одним з небагатьох подарунків, котрі лишилися їй від мами, і знову вийшла на кухню, де Тома курила вже другу цигарку і про щось напружено розмірковувала.

— Курити шкідливо, — повчальним тоном сказала Наріне.

— Сама знаю.

— Ну то я пішла.

— Ну то йди.

— Спасибі за все.

І тут Тамара вибухнула — ні з того ні з сього.

— Нема чого дякувати за пігулки, які ти жбурляєш в унітаз. Батьку своєму в ноги вклонися, що зробив з тебе ганчірку, і Максу — за те, що завершив трансформацію!

— А я було подумала, — голос Наріне затремтів, — що ми можемо стати подругами.

— Подругами? — Тома показала свої гарненькі перлові зуби, що, вочевидь, мало означати усмішку. — Жіноча дружба — то змія, котра пливе морем на спині у черепахи. Змія думає: «Якщо я вжалю цю незграбу, вона скине мене зі спини, і тоді я можу втонути. Не варто робити цього!» А черепаха в цей час міркує: «Якщо я скину зі спини цю підступну тварюку, вона може встигнути вкусити мене, і тоді мені кінець. Доведеться терпіти».

— Насправді, — урочисто мовила Наріне, — ти так не думаєш.

Тамара дійсно так не думала, але мудро промовчала. А Наріне не вгавала.

— І хто ж я, по-твоєму, черепаха чи змія?

— Дурепа.

— На все добре!

Наріне вилетіла з колишнього тітчиного будинку як куля і спам’яталася лише в електричці — спам’яталася, проте не заспокоїлася. Добре, хоч сумку не забула, там несподівано виявилися зайві гроші, за підкладку впало десять гривень, тому від вокзалу можна буде їхати маршруткою, а не прикидатися шлангом у тролейбусі, сподіваючись, що кондуктор повірить твоєму белькотінню про проїзний, а контролерів не буде. Давно пора купити нову сумочку, ця вже схожа на мініатюрний шкіряний мішок з-під картоплі, та все якось часу немає, звично збрехала сама собі Наріне.

Вона дуже заклопотана домогосподарка. Коли їй бігати по базарах? У неї є Макс, він потребує її уваги, а ця жінка... відьма... зводить на нього наклеп. Звісно, він не янгол, це точно, а хто янгол? Той, хто помер? Вона вибачиться перед чоловіком, пояснить, що трохи, зовсім по-дитячому, образилася на оте його «додому можеш не приходити», і в них знову все буде добре. Як колись.

Як коли?

Наріне здригнулася і потерла скроні, у яких з готовністю почав пульсувати біль. Та хто вона така взагалі, ця Тамара, що вчить її жити? Професор білої магії? Кандидат побутових наук? А, хай йому всьому грець, Максим — це єдине, що є у неї в житті.

У тому-то й річ, правда ж?

Наріне стиснула лоба обома руками. Як же болить голова!

Вона дісталася додому мов уві сні — коли Макс ще вмів жартувати, він називав це «автопілотом», — та всередині у неї все тремтіло, коли вона вставляла ключ у замкову шпарину. Мабуть, тому замок і не відкрився відразу, подумала Наріне, натискуючи сильніше. Не допомагало. І тут тільки до неї дійшло, що ключ просто не пролазить куди слід.

Максим поміняв замок.

Вона почала дзвонити. Спочатку уривчастими, короткими чергами, а потім просто поклала палець на кнопку і натиснула так, ніби від безперервності звуку залежало її життя. Пройшло не менше п’яти хвилин, перш ніж двері з рипінням відчинилися і на порозі намалювався Макс, у синьому махровому халаті, з якого стирчали тонкі волохаті ноги. Чомусь сам факт, що її чоловік пересувається на кошлатих сірниках, боляче вразив Наріне лише зараз, після стількох років спільного життя.

— Чого тобі? — спитав Максим і ригнув. Засмерділо пивом.

— Впусти мене. Я тут живу.

— Вже ні. Вали давай туди, звідки прийшла.

— Серденько, хто там? — долетів зі спальні жіночий голос. Макс похмуро усміхнувся.

— Ніхто, — і ляснув дверима так, що аж стіни затрусилися.

Наріне довго стояла на сходах, стискуючи в руках свій затяганий шкіряний мішечок і не маючи жодної уяви про те, що їй тепер робити. Чоловік її й пальцем не торкнувся, та вона однаково відчувала себе побитою. Вона часто моргала, але це не проганяло сльози, навпаки, гарячі краплі зривалися з вій і падали їй на щоки, текли до губ, завмирали на товстому шарі недолугої, яскраво-рожевої, як турецька карамель, помади, котру Наріне наносила вже в маршрутці — щоб освіжити личко. Яка жалюгідна спроба! Все одно що намагатися освіжити позеленіле м’ясо, поливаючи його кетчупом. У грудях пекло так само, як пекла рука, на яку вона торік перевернула крутий окріп, коли стерилізувала слоїки для желе. Хитаючись, немов п’яна, Наріне повільно спустилася у двір, присіла на довгу лаву під старим кленом і заплакала, вже не стримуючись. Вона ридала довго, аж доки гудіння автомобільного мотора, несподівано зухвале на цій тихій вулиці, не змусило її підвести геть мокрі очі. До сусіднього під’їзду хвацько підкотило синє авто, і з кабіни вистрибнула Тамара Олександрівна, в блакитних джинсах і білій майці, за нею виліз водій. Схлипуючи і спотикаючись, Наріне побрела до того під’їзду, де стояла Тома, очікуючи, доки вивантажать її клунки. Та анітрохи не здивувалася, побачивши свою вранішню гостю зарюмсаною і збентеженою.

— Здається, Макс тобі не зрадів.

Наріне не стала коментувати це безсумнівне твердження.

— Ти що, теж житимеш у цьому будинку? Хіба так буває?

— Буває всяке. Як бачиш, те, що Київ — велике село, свята правда. А ти де тепер будеш жити?

— На смітнику. — Голос Наріне затремтів.

— Ну-ну, — Тамара потріпала її по руці, — що за декадентські прогнози! Поки що побудеш у мене, бо я маю дві вільні кімнати, а там побачимо. Ми щось придумаємо.

Наріне зазирнула Томі у вічі й помітила, що блакитні райдужні оболонки враз набули насиченого зеленого кольору. Їй раптом стало шкода Макса. Але не сильно.

— Я можу допомагати у прибиранні, — ніяковіючи, мовила вона. Тамара засяяла.

— Слава Богу, що послав мені тебе. Ходімо в хату, доки в цього шофера не сталося зневоднення організму. Так вже слину пускає, ледь не захлинеться. Ця майка не дуже мене обтягує?

— У тебе просто класна майка, — цілком щиро запевнила Наріне. — А що на ній написано?

— Девіз бойскаутів. «Будь готовий» англійською. Я купила її в Сейлемі. [5]