Він погодився їй допомогти. В ніч проти звершення вони довго розмовляли. Гафії пригадалося, що вона досить довго сприймала його як людину, хоча й знала, що це не так. І спитала навіть: «Навіщо це тобі? Те, що ти замислив?»

— Прийде ще мій час володарювати, — твердо відказав він. — Не скоро, як для людей, але напевне прийде. І мені потрібен предтеча. Хлопчик. Той, що народиться після сімнадцяти поколінь дівчаток у твоїй фамілії. Кожна з них буде сильніша за свою матір, але він володітиме силою їх усіх, і моєю теж. Він встановить належний порядок у всьому світі, і за ним прийду я.

— Що, як він не захоче піти за тобою?

— Ти не чуєш мене, жінко. Слухаєш і не чуєш. Я прийду за ним. І піду за ним. Але він буде мій, обіцяю. У мене є що дати йому. І є що забрати в нього.

— Душу?..

Він посміхнувся, кивнув.

— Це само собою. Ну й ще — спасіння.

Гафія тямила, що продала не тільки душу, а й мабутнє, і не лише своє, а й багатьох майбутніх поколінь, але їй було байдуже. Приспана тихим сімейним щастям лють на той увесь світ, про який говорив він, на той світ, що відняв у неї матір і хату, чоловіка та сина, пробудилася і пустила в грудях такі корені, що викорчувати її звідти можна було лишень разом із серцем.

Деколи Гафії здавалося, що тепер лють і була її серцем.

З виру спогадів та чорних думок жінку вирвав характерний тріск — той, з яким вогонь жере сухе дерево. З цим самим звуком двадцять років тому провалювалася в небуття материна хата. З ним же нині йшло в небуття це кляте село.

Хатини кришилися одна за одною, неначе розплющені чиєюсь гігантською невидимою рукою. Злітали в повітря стріхи, полова перетворювалася на вогняні бризки, що жадібно обліплювали тимчасово вцілілих. Перелякані селяни носилися, як оскаженілі пацюки, зіштовхувалися одне з одним, наштрикувалися на власні тини, здіймали руки до неба, вимолюючи в нього спасіння. Ні, сьогодні воно не прийде звідти. Сьогодні спасіння не буде взагалі. Не для вас.

Тітка Груня, тітка Горпина, Нагнибідина Василина, дядько Петро... Всі ці знайомі обличчя промайнули повз неї. Про кожного вона подбала. Самим лише поглядом, самою думкою вона розбивала їм черепи як горщики, вичавлювала очі, виривала язики, ламала хребти та трощила кістки. Сьогодні вона була всемогутньою й неспинною і насолоджувалася справою рук своїх, своєю власною справедливістю, так само як спраглий мандрівник жадібно занурюється обличчям у цілющу вологу джерела. Те, що сталося, мало статися, і тепер це її хрест, її, Гафії, у другому хрещенні — Ванди, окатоличеної відьми-месниці. Якою ж наївною вона була, жбурляючи в привітні води Качечки срібний хрестик! Той хрест, що зветься долею, не скинеш — Бог кладе його на плечі рабам своїм, та ще й міцно прибиває, не цвяхами — своєю волею... Гафія холодно і трохи відсторонено спостерігала, як з останніх сил повзе до неї корчмар, як у розширених зіницях, темних, мов провалля його душі, танцюють відблиски пожежі, і не відсунулася, навіть не ворухнулася, коли простягнув до неї скрючену, мов куряча лапа, руку. З горла у Левка виривалося якесь хрипкувате булькання, потроху оформлюючись у слова:

— Будь ти проклята, відьмо... Господь тебе покарає за це, у пеклі горітимеш... прокляття на твою голову...

Гафія відкинула голову і засміялася. Сміх її, дзвінкий, чистий і щирий, звучав моторошно і зловісно в полум’яній агонії села. Гафія все ще сміялася, роздивляючись криваву піну на пошерхлих, линялих губах корчмаря, і просто-таки реготала, раз у раз опускаючи кований підбор своїх чобіт на зашкарублі Левкові пальці. Вона пам’ятала їх стиснутими в кулаки. І не забула, як ті кулаки били її матір. Її вже мертву неньку. Чи йому лякати її пеклом?

— Прощавай, Левко. Зустрінемося в дідька на гостинах, — прошепотіла Гафія, коли той, вивергнувши з себе останню порцію кривавої жовчі, смикнувся і затих навіки.

До карети, що терпляче чекала на пагорбі, жінка поверталася вже сама. Він вже зник, так само тихо та блискавично, як і з’явився, і княгиня знала чому. Він зробив те, що хотів. А вона — те, що мусила.

Кожен лишився при своїх.

Чиїсь пальці вчепилися їй у халяви сап’янових чобіт, і на мить Гафія заклякла, не вірячи в те, що бачить. Отакої, та це ж Меланка! Та дівчинка з дитинства, що єдина захищала Уляну, як могла, бодай словами, перетворилася в неохайну, огрядну молодицю, що ридала, розмазуючи сльози по пухких щоках, і, стоячи на колінах, бурмотіла, затинаючись:

— Що ти робиш? Гафіє... заради бога... помилуй!

«Заступи, помилуй і охорони нас, Боже», — заспівав з минулого хор боголюбивих селян, і Гафійку пересмикнуло. Навіть не схилившись до Меласі, не зробивши й руху до того, аби підняти її, пані Любомирська злобно й дуже тихо сказала:

— Ні.

Вона подбала про неї. Так само як і про інших. Після цього продовжила свій шлях. З кожним кроком вона вмерзала в розпечену землю, з кожним кроком усе гучніше звучав голос Уляни, що долинав звідкілясь з неба і дорікав: «Ти зламала присягу, доню... що ти накоїла? що?»

— Пізно, мамо. — І, діставшись горбочка, Ванда — вже віднині й повік пані Ванда — звеліла кучеру відчинити для неї двері карети та востаннє глянула вниз, на долину.

Село догорало.