— Спалимо відьму!

Їй не пощастило — того ж вечора черговий залицяльник, аби вислужитися, доніс це Гафійці. Наступної неділі войовнича молодичка впала прямо в церкві, і з неї піною вийшло Святе причастя. Язикату Хвеську скрутило таким вузлом, що не вирівняв ані костоправ, ані попові молитви.

Гафія не збиралася повторювати помилки своєї матері.

Більше відьму ніхто не займав. Її лишили в спокої на довгих п’ять років, аж доки вона вперше побачила пана цих країв. Ледве глянула на нього — і пішов її спокій за водою.

Пан саме повертався з походу. Мав ще інші, багатші села, то й нечасто навідувався на свої окраїни, але цього разу щось вело його туди — так він потім сказав Гафії. А спочатку жінка почула, як хтось стукає у двері проти ночі, і пішла відчиняти. На порозі стояв дорого та ошатно вбраний чоловік, білявий і пихатий, на позір — років тридцяти, в оточенні кількох вояків.

— Дай води, хлопко! — звелів незнайомець.

Гафія мовчки грюкнула дверима перед його носом. За якусь мить стук повторився.

— Я тобі що сказав?! — заревів пан, коли Гафія відчинила вдруге. — Хочеш спробувати моїх канчуків?! Чи моїх хлопців?!

— А ти хочеш, щоб у тебе руки відсохли, паничу? І у хлопців твоїх також?! Ліпше не займай мене, а проси добре, то й дістанеш напитися! А як ні, то йди собі з богом!

Пан отетерів. Озирнувся розгублено на своїх хлопців, що підсміювалися в нього за спиною, але чомусь не розгнівався, а зробив знак, аби піднесли ближче смолоскип, і в його мінливому світлі довго роздивлявся Гафію. Та також дивилася на нього, лише зараз помітивши, що пан під мухою — не те щоби геть п’яний, але скоро буде.

— А я знаю, хто ти, — раптом переможно заявив пан. — Ти відьма тутешня. Про тебе все Нічне чутками повниться. Аж гуде...

— Я не тутешня.

— І тобі байдуже, що люди говорять?!

Їхні погляди схрестилися, і пан першим відвів очі.

— Що мені поговір — я думки вмію читати.

— І мої читаєш?!

— Невеликий труд! Ти мислиш так голосно, наче в дзвони б’єш.

Нічний гість раптом засміявся.

— Присоромила ти мене, молодице. Мені про тебе економ писав. І про Хвеську теж.

— Та невже?! Ну і як, паничу, розігнуло вже любаску твою, чи ще й досі бубликом по селу катається?!

— А холера її знає! Не до неї тепер. Винеси води, красуне, — таляра дістанеш!

— За «спасибі» винесла б, паничу. Христа ради винесла б. А свій таляр ліпше пропий. Я не бідна, хоч і... хлопка!

Чоловік надувся, мов жаба на дощ.

— Ну й не треба! Ще благати тебе! У корчмі нап’юся! І води, і решти...

Гафія промовчала.

— Ти не хочеш дізнатися, як мене звуть? — раптом спитав він.

Пан стояв, похитуючись, і від нього вже тхнуло шинком — сморід, ненависний їй з дитинства, але вона змовчала і вдруге, стрималась, тільки фиркнула коротко, як застуджена кішечка: ні, мовляв, не хочу.

— Ян. Мене звуть Ян Любомирський. Хоча всі мої коханки називають мене Янек.

— Смак у тебе на коханок кепський, — думаючи про Хвеську, мовила Гафія і тут-таки поцікавилася: — Ти до корчми хоч дійдеш, Яне?

Той ображено випнув груди і кілька разів моргнув.

— Та тут до тої к... корчми... через дорогу навприсядки!

Ось тут Гафія й засміялася.

— Ну то щасливої дороги, паничу!

Невідомо, якими манівцями водив його нечистий, але до шинку Ян Любомирський, шляхтич тридцяти років та удівець, втрапив, аж коли світало. Мокрий як курка, бо цілу ніч падав дощ, злий як пес і розгублений. Важко сів на дерев’яну лаву, спорожнив кухоль квасу, піднесений служницею, і зітхнув. У вухах і досі бринів мелодійний голос: «Ну то щасливої дороги, паничу!»

— Відьма, — пробурмотів він, удаючи, що не чує кепкування своїх жовнірів — ті дісталися до шинкарки та горілки без пригод і вже встигли й нализатися, і протверезіти. — Паничем мене обізвала, а не паном, як належить, і взагалі — звела! Відьма! Не дарма про неї поговір йде! Не треба мені було в неї ніц просити, навіть води!

До покоїв — і хто тільки обізвав ті злиденні, обшарпані кімнати в корчмі таким пишним словом?! — не дійшов, забракло сили. Кульгаючи — від вологи та довгої дороги розболілася стара рана в лівій нозі — сяк-так дістався до стайні, упав там на запашне сіно і так і заснув під сопіння коней та шум дощу. І проспав аж до ночі. А прокинувшись, покликав гайдуків. Слухаючи наказ пана, ті кивали і масно всміхалися. Таке вони чули не вперше і, далебі, не востаннє.

До Гафійчиної хати панські пси дісталися перед першими півнями. Двері вибили, і доки сонна господиня, не тямлячи, що трапилося, плуталася в полах натільної сорочки, намагаючись зіскочити з лежанки, її хутко сповили в якусь тканину міцні чоловічі руки. Гафія не кричала і борсалася радше із впертості, а не тому, що справді сподівалася на звільнення. Часи тоді були смутні, важкі, й не одна дівка зникала отак-от нагло, часом з ярмарку чи з-під церкви, а деколи і з батьківського дому. Те, що Гафія була удовою, нічого не міняло, лише спрощувало справу.