— Значить, справи такі, — змученим голосом почав він. — Італієць чистий, як нижня білизна Діви Марії. У нього залізне алібі практично на всі вбивства — залізобетонне, я б сказав. Про це я особисто дізнався від їхнього консула Сіріо Бернадотте, прямо у відділку, куди наш гарячий міліцейський друг припхав твого головного підозрюваного — як виявилося, за моїм наказом. Отже, і шишок я відгріб більше за інших. Мені довелося ледь не на колінах просити вибачення в наших італійських друзів, аби уникнути третьої світової, та насолоджуватись тріумфальним поглядом Пасківа. А після цього вислухати його думки про рівень моєї досвідченості в детективній сфері, нерозбірливість у знайомствах, жіночу логіку, мажорський підхід до життя та іншу хрінову лабуду.

— А... — почала було Ніна, та очі Сокола так яскраво зблиснули в світлі ліхтаря, що вона вирішила промовчати.

— Далі, по твоїй матері. Її залишили у відділку. Нам з тобою потрібно з’явитися там до десятої ранку, аби ти підтвердила мої свідчення, знімемо шрам на шиї й таке інше. Всемогутній Пасків буде клопотати перед слідчим Сазоненком, і той дасть добро на психіатричну експертизу. По її результатах буде видно, що далі. А тепер я йду спати. Трясця.

Перш ніж Ніна встигла щось сказати, він вийшов з кімнати, залишивши її напризволяще з новою порцією невтішних думок.

— Пані Ольго? — ввічливо запиталася Мстислава у високої чорнявої жінки в бежевому плащі, що стояла на порозі. І отримавши у відповідь ствердний кивок, відсторонилася, натренованим привітним жестом запрошуючи гостю увійти. — Ви пунктуальні.

— Вибачте, будь ласка, що я зателефонувала вам так рано, — ніяково перепросила Ольга. — Мабуть, розбудила вас, так? Я знаю, що ви розпочинаєте прийом о дев’ятій, але я не могла чекати. Для мене це дуже важливо. Розумієте... до мене уві сні приходив мій син... і він сказав, що я терміново мушу зв’язатися з ним, бо він має повідомити мені щось. Я знаю, що ви можете увійти з ним у контакт. Я готова фінансово компенсувати незручності...

«Благослови Боже дурнів», — подумала Мстислава, стримуючи позіх. Воістину, цей бізнес такий же вічний, як і похоронний.

— Не переймайтеся, — махнула рукою вона. — У мене все одно хронічне безсоння. Тільки мушу вас попередити, що контакт може й не відбутися — зараз дуже рано. Бачте, як правило, спіритичні сеанси проводяться вночі або ж пізно ввечері, бо духи найбільш активізуються з півночі до четвертої ранку... — Вона глянула у благальні очі гості й додала: — Але я спробую допомогти.

За ваші гроші — що забажаєте.

— Будь ласка, скидайте плащ, роззувайтеся. Нагадайте — ви вперше у мене?

— Так, вперше. Але мені вас порадили дуже хороші люди.

— Дивно, мені на мить здалося, що ми вже зустрічалися. Хочете кави або чаю? Моя помічниця вміє божественно готувати каву по-віденськи, але вона прийде десь за півтори години. Зате я вмію заварювати цілком пристойну каву з корицею.

— Ні, дякую, — захитала головою Ольга. — У мене обмаль часу. Якщо можна, давайте відразу перейдемо до справи.

— Що ж, добре. Прошу сюди, зараз я все приготую.

Вони пройшли до кімнати, оздобленої так, як і належить типовій приймальні «потомственої ворожки-медіума в третьому коліні»: на стінах репродукції сюрреалістичних картин, вікна завішані товстими багряними портьєрами, з полиці спозирають старі книжки (у більшості радянські енциклопедії та словники латини з букіністичних крамниць), а на старовинних меблях вишикувалися різноманітні східні цяцьки типу кругленьких китайських дідуганчиків та статуеток у вигляді знаків зодіаку. Мстислава відразу поставила у програвач диск з музикою для медитацій, запалила кілька свічок та жменю ароматичних паличок, і кімната остаточно перетворилася в лігво професійної віщунки. Вона не без підстав пишалася облаштуванням свого «салону» — в неї вийшло навіть ефектніше, ніж у конкурентів із синього будинку. Та й клієнтів, напевно, мала більше — принаймні, перебоїв з ними не було, черги розписані на кілька днів наперед. Інколи — як от зараз — бували навіть перевиконання плану. Ну то й нехай, якщо це гідно сплачується... а тут їй гріх було жалітися. Не те що тоді, коли вона торгувала пресою в кіоску та квасом на площі Ринок.

— Сідайте, будь ласка, — вона вказала Ользі на стілець біля круглого лакованого столу, на якому вже лежало картонне «магічне коло» з літерами та перевернуте блюдечко, сама ж обійшла його й сіла по інший бік. Кілька секунд картинно струшувала в повітрі кистями, закривши очі й наморщивши лоба (так часто робили медіуми в кіно), потім поклала руки на стіл, так щоби пальці торкнулися блюдечка, і проникливо глянула на клієнтку.

— Назвіть ім’я того, кого викликаємо, — мовила вона загробним голосом.

— Данко, — відказала Ольга. — Данко, мій синок, котрий помер два роки тому. Помер, не народившись.

— Ось як, — на мить всередині ворухнувся власний спогад, та Мстислава відігнала його геть, аби на лиці збереглося те ж містичне просвітлення. — Отже, Данко... Я прошу вас, Ольго, ретельно зосередитись і думати про свого сина. Зараз я почну викликати його. Якщо контакт встановиться, ви зможете ставити свої запитання. Увага...

Ольга схлипнула й замружила очі. Мстиславі було навіть трохи шкода цю жінку. Ще одна матір, яка не може змиритися... але сама вона чомусь змогла. Навіть не знала, хто у неї мав народитися, і з’ясовувати не стала. Який сенс картати себе? То була помилка, яку вона вчасно виправила — так би мовити, малою кров’ю...