Петро Ратушний був у себе; про це повідомив один з тих салабонів-менеджерів, що їх муштрували за минулих його відвідин. Сокіл перетнув приміщення салону, лавіруючи між виблискуючими автами, відшукав офіс генерального директора, рішуче постукав і не менш рішуче увійшов, не дочікуючись персонального запрошення.

— А, Олеже! — Петро Антонович, розгледівши гостя, підвівся і знову вітав його міцним рукостисканням та штучною професійною посмішкою. — Не сподівався так скоро тебе побачити. Проходь, проходь! Кави?

— Ні, дякую. Часу обмаль.

— Розумію, — кивнув Ратушний. — Ну, кажи, як воно? Маєш новини?

Він знову повернувся на своє місце і звідти вказав на м’яке шкіряне крісло, та Олег лишився стояти.

— Так, новини є, — мовив він. — Маю дві, й обидві погані. Щойно в місті знайшли нових жертв цього Окозбирача. Півтори жертви, я б сказав. Одна з жінок віддала Богові душу, іншій пощастило відбутися лише порізами.

— Господи, — прошепотів Ратушний. Він потер скроні, потім поліз у шухляди свого столу і витяг звідти напівпорожню пляшку грузинського коньяку і дві склянки. — Вип’єш?

— Ні.

— А я вип’ю, — на підтвердження своїх слів він націдив півсклянки, проковтнув одним махом і з-під лоба глянув на Сокола. — Тепер кажи другу новину.

— А друга — це новина для мене. Бо я щойно з’ясував, що ви мені збрехали.

— Що? Що ти таке кажеш?

— Ви чудово розумієте що. За останньої нашої зустрічі я спитав вас, чи ваша дружина робила аборт. Ви мені сказали неправду.

— Олеже...

— Я не зможу знайти для вас убивцю, якщо ви годуватимете мені напівправдами. Розумієте? Мені потрібні факти, а досі я мав лише власні здогади. Сказали б усе відразу — я, може, вже взяв би слід і четвертого вбивства б не сталося.

Запанувала тиша. Ратушний з хвилину продовжував дивитися йому у вічі, потім опустив погляд і замружився.

— Що ти хочеш знати? — на останньому слові його голос затремтів.

— Те саме, про що питав тоді. Ваша дружина робила аборт?

— Так, — тихо мовив Петро Антонович. — Робила.

— Чому ви збрехали мені?

— Я не збрехав... я... просто не хотів виносити це на поверхню. То все дуже особисте, і я не хотів, щоб хтось знав. Справа стосувалася лише мене.

— Якщо ви все ще хочете, щоб я знайшов убивцю, доведеться поділитися зі мною.

— Добре. — Ратушний знову розплющив очі. — Так, вона переривала вагітність. Два роки тому... в липні дві тисячі п’ятого. В нас уже була донька, а вагітніти ще раз Оксані було небажано, тому ми запобігалися... Та, видно, щось не спрацювало. Бісові пігулки інколи дають осічку.

— Чому небажано?

— Тому що в Оксани була гемофілія. Це ризиковано. Дівчата завжди є лише носіями, хворіють хлопчики.

А якби народився хлопчик... якбинародився... він би все одно скоро загинув.

— І ви?..

— У неї мав бути хлопчик. Обстеження виявило. У нього не було шансів, тому ми пішли на це.

Сокіл мовчки перетравлював почуте. Що ж, таки їхні з Борисом здогади були вірними.

— Сам розумієш, чому я не хотів піднімати цю тему, — тремтяче підсумував Ратушний. — Ми вбили свого сина. Я знаю, що аборт є вбивством, гріхом, стосовно цього в мене немає ілюзій... та разом з тим ми не могли вчинити інакше. Вибору не було.

— Схоже, хтось має іншу думку, — сказав Сокіл. — Петре, ви мали все розповісти одразу. Ви ж знаєте — далі мене це б не пішло.

— Так... я знаю. Пробач, мабуть, я таки зробив дурницю.

— Маєте можливість спокутувати її, — холодно відповів Олег. — Якщо знаєте, в якій клініці ваша дружина робила переривання.

— Звісно, знаю. Я ж постійно був з нею, сам відвозив. Клініка називалася, якщо не помиляюся, «РепроМед», розташовувалася на розі Козельницької та Панаса Мирного. Тільки зараз її там уже немає.

— Тобто? — перепитав Сокіл. — Чому немає?

— Не знаю. Після того я, сам розумієш, більше туди не потикався. Але за кілька місяців проїздив повз і побачив, що у приміщенні ведеться капітальний ремонт. Може, прогоріли, може, продалися, чи, там, рейдерська атака... Все може бути.

— Дякую, Петре. Це все, що я хотів знати. — Сокіл розвернувся і попрямував до дверей. Чорт забирай, якби старий розповів про це ще позавчора, він би не згаяв учорашній день, витягаючи крупиці інформації з Мирослави Стецюк, котра все одно так і не згадала, куди саме зверталася її сестра, не мотався б дарма по місту, об’їжджаючи всі комерційні клініки, не прогавив би Ніну і, відповідно, не сталося б подальшої ганьби з італійським маестро. Ех, якби, якби...

Ратушний покликав його на половині шляху.