— То кажіть.

— Це зілля називають «сльози Лису». Коштовна й малодоступна рідина, чиста і без смаку, наче вода, ще й не залишає жодних слідів. Я благав пана Арина завести собі куштувальника страв, але він і чути не хотів. Казав, що навіть подумати про таке міг тільки недочоловік.

Нед мусив дізнатися решту.

— Хто дав йому отруту?

— Якийсь дорогий і близький друг, з ким він часто ділив трунок і частунок, як же інакше. Але котрий? Таких було чимало. Князя Арина пам’ятають як добру і довірливу людину.

Євнух зітхнув.

— Та особливо слід згадати одного хлопця. Він усім завдячував панові Арину, але коли вдовиця втекла до Соколиного Гнізда з усією чаддю, він раптом залишився у Король-Березі й зажив тут зовсім непогано. Я завжди радію всім серцем, коли здібні молоді люди вибиваються нагору і підкоряють цей світ.

Його голос знову хльоскав, мов батіг, кожним словом.

— Яке то мало бути шляхетне видовище на турнірі: у новому яскравому обладунку, з отими серпиками на киреї… Шкода, що юний лицар помер так раптово, а ви ж навіть і побалакати з ним не встигли…

Нед почувався так, наче його самого отруїли.

— Зброєносець, — мовив він. — Пан Гуго.

Коліщатка всередині коліщаток, а ті — всередині інших коліщаток. У голові йому гупало.

— Але чому? Чому зараз? Джон Арин був Правицею чотирнадцять років. Що він таке зробив, щоб його мусили вбити саме зараз?

— Почав допитуватися, — мовив Варис, вислизаючи крізь двері.

Стоячи на передвранішньому холодку і дивлячись, як Чіген ріже його коняку, Тиріон Ланістер подумки додав ще один борг до рахунку Старків.

Коли кремезний сердюк розпанахав черево коня своїм патральним ножем, зсередини аж запарувало. Руки вояк мав вправні, не робив жодного зайвого руху — адже скінчити мав швидко, поки на запах крові з гір не набігли сутінькоти.

— Сьогодні голодувати не будемо, — зазначив Брон. Він і сам скидався на тінь: худий, самі кістки, норовом твердіший за кістку, чорноокий, чорнявий, зарослий щетиною.

— Хтось, може, й буде, — відповів Тиріон. — Мені коні не смакують. А надто мої власні.

— М’ясо — воно і є м’ясо, — здвигнув плечима Брон. — Дотракійці полюбляють конятину більше, аніж яловичину чи то пак свинину.

— То ти, може, сплутав мене з дотракійцем? — кисло запитав Тиріон.

Дотракійці справді їли конятину, а ще вони залишали калічних дітей у степу на поталу диким собакам, що бігли за халазаром. Взагалі, дотракійські звичаї його не надто вабили.

Чіген зрізав з туші тонку смужку скривавленого м’яса і підняв, аби оглянути.

— Скуштувати хочеш, карлику?

— Мій брат Хайме подарував мені цю кобилу на двадцять треті іменини, — блякло вимовив Тиріон.

— То подякуй йому від нас. Якщо колись побачиш.

Чіген вишкірився, показавши жовті зуби, і проковтнув сире м’ясо за два прийоми.

— На смак породиста.

— Краще засмажити з цибулею, — порадив Брон.

Тиріон мовчки пошкутильгав від них. Холод пронизував його до кісток, а ноги боліли так, що він ледве їх переставляв. Може, мертвій кобилі ще й пощастило. Бо він мав перед собою кілька годин дороги, потім кілька жалюгідних шматків їжі, трохи сну на твердій холодній землі, а тоді ще одну таку саму ніч, а тоді ще, а коли це скінчиться — про те відали самі лише боги.

— Дідьки б її смажили, — пробурмотів він, вибравшись на дорогу до своїх полонителів і згадуючи нещодавні події, — а заразом і усіх Старків.

Спогади залишалися болісними. Однієї миті він замовляє вечерю, а іншої стоїть проти повної зали оружних людей, Джик тягнеться до меча, а товста корчмарка галасує:

— Ні, приберіть мечі, тільки не тут, прошу вас, мосці панове!

Тиріон поспіхом вхопив Джика за руку, поки їх обох не порубали на шматки.

— Де твоя гречність, Джику? Наша добра хазяєчка наказала прибрати мечі. Роби, як вона каже.

Він спромігся на усмішку і сам відчув, якою жалюгідною вона вийшла.

— Ви робите прикру помилку, пані Старк. Я нічого не знаю про напад на вашого сина. Присягаюся честю…

— Честю Ланістера, — тільки й відповіла вона. А тоді підняла руки і показала всій залі долоні. — Оці рубці залишив його кинджал. Клинок, якого він надіслав, аби врізати горло моєму синові.

Тиріон відчув, як навколо згущується гнів, підживлений глибокими ранами на руках Старчихи.

— Вбити його, — просичала якась п’яна хвойда десь позаду зали, і її заклик підхопили інші голоси. Швидше, ніж він міг чекати. Незнайомці, які ще хвилину тому не мали проти нього геть нічого, зараз прагнули його крові, як хорти у погоні.