— Це ж високий гостинець! — зойкнув він, гнівно витріщаючись на пані Старк. — Східний шлях! А ви казали, що їдете до Зимосічі!

Кетлін Старк подарувала йому побіжну посмішку.

— Часто і гучно, — погодилася вона. — Поза сумнівом, ваші друзі ринуть саме туди, шукаючи нас. Бажаю їм прудкості в ногах.

Навіть зараз, через кілька довгих днів, цей спогад викликав у нього жовчну лють. Всеньке життя Тиріон пишався власною хитромудрістю — єдиним даром, яким його наділили боги. І все ж семиклята вовчиця Кетлін Старк перехитрувала його на кожному кроці. Навіть негаразди полону не могли бути болючішими за усвідомлення своєї поразки.

Вони зупинилися рівно на стільки часу, аби погодувати і напоїти коней, а тоді рушили знову. Цього разу Тиріона позбавили каптура. Після другої ночі йому не зв’язували рук, а коли вийшли на висоту, то й охороняти вже не турбувалися. Та й навіщо? Край був дикий і пустельний, а високий гостинець нагадував радше кам’янисту стежку. Якби він і втік, то чи далеко зміг би відійти один, без харчів та спорядження? Та навіть сутінькоти уже б лишили від нього самі недогризки, а ще ж були місцеві роди, що сиділи по своїх гірських твердинях, жили з харцизства та набігів і не вклонялися жодному законові, окрім закону меча.

А Старчиха все підганяла їх уперед. Він знав, куди прямує загін. Знав від миті, коли з нього зняли каптура. Цими горами володів дім Арин, а удова покійного Правиці була з дому Таллі, сестра Кетлін Старк… і недруг Ланістерам. Тиріон мав побіжне знайомство з пані Лізою від тих часів, коли вона жила у Король-Березі, й поновлювати його анітрохи не прагнув.

Полонителі купчилися побіля струмка недалеко від високого гостинця. Коні досхочу напилися крижаної води і паслися на купках бурої трави, що витикалася крізь тріщини у скелях.

Джик та Моррек притислися один до одного, похмурі та жалюгідні. Могор стояв над ними, спираючись на списа. В нього на голові сидів схожий на полумисок залізний шоломець. Неподалік співець Марільйон намащував цимбали олією, бідкаючись про струни, що провисли від вологості.

— Треба відпочити, пані, — саме казав до Кетлін Старк заплотний лицар пан Віліс Вод, коли підійшов Тиріон. Лицар служив пані Вент, мав вигляд понурий та впертий, і першим піднявся на допомогу Кетлін Старк у заїзді.

— Пан Віліс цілком правий, пані, — мовив пан Родрік. — Ми втратили вже третього коня…

— Ми втратимо не тільки коней, якщо Ланістери нас доженуть, — нагадала Кетлін. Її обличчя загострилося, обвітрилося, але на ньому палала та сама рішучість.

— Тут на це надії небагато, — встряг Тиріон.

— Мосьпані не питали твоєї думки, курдупелю, — гавкнув Курлекет, опасистий здоровань з коротко стриженим волоссям та тупим свинячим рилом. Він належав до Бракенів, служив у варті пана Джоноса. Тиріон особливо постарався запам’ятати усі імена, аби потім подякувати за гречне поводження. Бо ж Ланістери завжди платили борги. Одного дня Курлекет упевниться в цьому — разом з друзями Лагарисом та Могором, добрим лицарем Вілісом, сердюками Броном та Чігеном. Найповчальніший урок він задумав для Марільйона, зуха з цимбалами та солодким дзвінким голосочком, який так мужньо боровся з римами до слова «Біс» — чи то «рачки поліз», чи то «в петлі повис» — щоб сквацяти якоїсь пісеньки про ту халепу, яка діялася навколо.

— Хай говорить, — наказала пані Старк.

Тиріон Ланістер всівся на камені.

— Наша погоня до цього часу, мабуть, вже галопує королівським гостинцем через Перешийок, дякуючи вашій брехні. Якщо погоню взагалі вислали — хто їх там розбере. Звістка про нашу пригоду, певна річ, мала досягти мого батька… та пан батько не занадто мене люблять, і я не певний, чи взагалі зізволять ворухнути заради мене пальцем.

То була напівправда: князь Тайвин Ланістер справді шеляга ламаного не дав би за життя свого сина-покруча, але ніколи не пробачав образ честі свого дому.

— Навколо сувора земля, пані Старк. Ніяка поміч не прийде, поки ви не досягнете Долини, а кожен втрачений кінь перекладає тягар на інших. Іще гірше — ви ризикуєте втратити мене. Я малий та слабкий; якщо я помру, то нащо ви затівали усе це?

Тиріон не брехав: він не знав, чи довго ще витримає шалену гонитву.

— Можна сказати, я й затівала усе це заради твоєї смерті, Ланістере, — відповіла Кетлін Старк.

— Авжеж ні, — заперечив Тиріон. — Якби ви бажали моєї смерті, то сказали б одне слово, і хтось із ваших мужніх друзів намалював би мені червону посмішку.

Він зиркнув на Курлекета, але той був надто дурний, щоб розібрати глузи.

— Старки не вбивають беззахисних.

— Я теж. Кажу вам знову, я не маю стосунку до заміру на вашого сина.

— Убивця був озброєний вашим кинджалом.

Тиріон відчув, як у ньому росте гнів.

— То не мій кинджал, — вкотре повторив він. — Скільки разів я маю присягатися? Пані Старк, вірите ви чи ні, але я не такий тупий. Тільки недоумок озброїв би першого-ліпшого харцизяку власним кинджалом.

На якусь мить він, здавалося, побачив у її очах вогник сумніву. Але мовила вона інше: